Гіркий дим. Міст

Самбук Ростислав Феодосьевич

Першою приїхала Луцька, і Рутковський віддав належне діловому сприту й пунктуальності панни Стефи. Щоправда, в пунктуальності він міг переконатися й раніше, про діловий сприт теж чув, але не думав, що саме Луцька контролюватиме їхню сьогоднішню зустріч з Лакутою.

Стефанія поставила машину не на стоянці навпроти готелю, а на бічній вулиці, й Рутковський що раз оцінив

Олегову передбачливість: одне з вікон номера виходило якраз туди, й він міг стежити за діями Луцької. Власне, поки що вона не виявляла активності: не виходила з «фольксвагена», сиділа й курила, бо з вікна автомобіля йшов дим.

Так минуло чверть години.

Пів на дванадцяту Луцька вийшла з машини й зупинилася біля газетного кіоска. Купила газету, почала переглядати її, і тут до Стефанії підійшов високий і кремезний чоловік у темно-сірому костюмі.

Рутковський одразу впізнав його: есбіст Богдан! Це він разом з Йосипом закручували зашморг на його шиї. Тепер Максим пригадав: Богдан був і в «Регіна-Паласт» — метнувся від сусіднього номера, коли Рутковський із Стефою виходили від Лакути.

Отже… Отже, Богдан і Йосип — поплічники Луцької, і, певно, це вона влаштувала йому перевірку зашморгом!

Стефанія перемовилася з Богданом кількома словами й пішла до готелю. Богдан сів біля кіоска на лавку, удав, ніби читає журнал.

Максим гадав, що Луцька підніметься до нього на п’ятий поверх, проте час минав, а ніхто не стукав. Виходить, чекає на Лакуту в холі.

Пан Зіновій приїхав о дванадцятій годині і п’ять хвилин у старому «форді». Приїхав з шофером, той поставив машину неподалік від входу, а Лакута зайшов у готель.

Рутковський лічив хвилини. Ось пан Зіновій побачив Луцьку; один чи разом ідуть до ліфта, ось ліфт піднімається на п’ятий поверх.

П’ятдесят сьомий номер — четверті двері по коридору: підходять, стукають…

Він помилився секунд на сім-вісім: постукали, і зайшов сам Лакута. Високий, усміхнений, ввічливий.

Пан Зіновій огледівся і, впевнившись, що в номері, крім Рутковського, нікого нема, зітхнув з полегкістю.

Максим запропонував Лакуті стілець, а сам замкнув двері. Діловито спитав:

— Списки привезли?

— Так.

— Можна глянути?

— А гроші?

Рутковський кивнув на плаский портфель, що стояв на столі.

Пан Зіновій трохи повагався й витягнув із спідньої кишені піджака акуратно складені аркуші, подав Рутковському. Максим розгорнув їх повільно, насилу стримуючи тремтіння рук. Одразу зрозумів, що автентичність списків по викликає сумнівів: старий газетний папір, трохи потертий на згинах, пожовклий…

Цим списком займатимуться органи безпеки, а пан Лодзен нехай будує рожеві замки…

Максим поклав аркуші до чорної шкіряної теки. Відімкнув портфель, висипав пачки грошей просто на стіл.

— Лічіть, — запропонував. — Тут

п’ятдесят вісім тисяч дев’ятсот доларів.

— Має бути шістдесят дві тисячі.

— Ви забуваєте про п’ять процентів комісійних.

— Невже?

— Гадаю, в шановного пана ще нема склерозу.

— Ну, добре… — В холодних Лакутиних очах загорілися зелені вогники. Присунувся до столу, тонкими пальцями почав перебирати гроші. — Я візьму ваш портфель.

— Будь ласка.

Лакута швидко лічив пачки й кидав до портфеля. Ворушив губами й нічого не бачив навколо. Обличчя в нього загострилося й волосся, принаймні так видалося Максимові, стало сторч.

Закінчивши рахувати, пан Зіновій замкнув портфель, заховав ключ до гаманця, а портфель затиснув під пахвою. Якось жалібно всміхнувся Рутковському й підвівся.

— Прошу передати полковникові, — він уже заспокоївся й знову став колишнім Лакутою, статечним і трохи пихатим, — моє вітання й найкращі побажання.

— Хвилинку… — Максим поклав на стіл папірець. — Прошу розписатися.

Подав Лакуті ручку.

Пан Зіновій зиркнув недбало, та, побачивши цифри, скоса подивився на Рутковського хитрим оком. Зрозумів усе одразу, бо запитав не криючись:

— Решта панові Лодзену?

— Не знаю, так наказано.

— Кожен влаштовується, як може, — зітхнув Лакута й розписався не вагаючись.

Рутковський відімкнув двері, і пан Зіновій, чемно вклонившись, пішов.

Максим встав із-за столу, визирнув у вікно.

Лакута не затримався в готелі, поспішав, бо, вийшовши з Луцькою, тут-таки розпрощався з нею й підкликав свій зелений автомобіль. Він сів на переднє сидіння, ззаду вмостився Богдан, «форд» повернув у бічну вулицю, а Луцька, постоявши трохи, пішла до свого «фольксвагена».

Рутковський не став чекати ліфта, збіг сходами, міцно тримаючи чорну шкіряну папку. Примусив себе притишити крок лише на вулиці, роззирнувся: наче нічого підозрілого.

«Фіат» завівся з півоберта. Максим проминув бічну вулицю, через три квартали побачив біля мийної Олега — той стояв на самісінькій бровці тротуару; Рутковський пригальмував, і Олег ускочив у машину мало не на ходу.

— Порядок… — Максим передав Олегові чорну папку. — Здається, все обійшлося.

Олег, не відповідаючи, дивився назад.

— Так, — ствердив нарешті, — хвоста нема. — Зручно влаштувався на сидінні, витягнув мікрофотоапарат, розгорнув теку. Гортав сторінки, фотографуючи. Закінчивши, склав списки назад у теку, поклав поруч Максима. Той висадив його на тихій вулиці, зиркнув на годинник — треба було поспішати до Енглішер Гартен.

Лодзен нервував. Походжав довгим кабінетом і курив сигарету за сигаретою. Секретарка знала, що він чекає на Рутковського, й пропустила Максима до кабінету одразу.

Полковник кинув сигарету до попільниці, не загасивши.