Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

Добі вже ніколи не розповість їм, хто його послав у підвал, але Гаррі знав, що саме він побачив. Проникливе блакитне око глянуло на нього з уламка дзеркальця, а тоді прийшла допомога. «У Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить».

Гаррі витер руки, не помічаючи краси світанку за вікном і не чуючи розмов у вітальні. Він дивився десь за море і почувався, як ніколи, дуже близьким до суті всього, що відбувалося.

А шрам поколював, і він знав, що Волдеморт теж прямує

до цієї мети. Гаррі розумів усе і водночас не розумів нічого. Інтуїція підказувала йому одне, а розум - зовсім інше. Дамблдор у Гаррі в голові всміхнувся, дивлячись поверх кінчиків молитовно складених пальців.

Ви дали Ронові світлогасник. Ви зрозуміли його... і дали йому змогу повернутися...

І Червохвоста ви теж розуміли... ви знали, що в глибині його душі ховається крихітка каяття...

А якщо ви розуміли їх... то що вам було відомо про мене, Дамблдоре?

Невже я маю знати, але не шукати? Чи ви розуміли, що мені важко буде збагнути? Тому все так і ускладнили? Щоб я мав час у всьому розібратися?

Гаррі стояв непорушно, втупивши очі туди, де на обрії сходив яскраво-золотий краєчок сліпучого сонця. Тоді глянув на свої чисті руки, здивувався, що тримає в них ганчірку, поклав її і пішов у передпокій. І тут його шрам сердито запульсував, а у свідомості майнули, наче віддзеркалення пролітаючої над водою бабки, контури дуже добре йому знайомої будівлі.

Білл і Флер стояли біля сходів.

– Я мушу поговорити з Ґрипхуком і Олівандером, - сказав Гаррі.

– Ні, - запротестувала Флер.
– Тгеба затшекати, ’Аггі. Вони дюше хвогі і втомлені...

– Вибач, - сказав він без натиску, - але це не може чекати. Мушу поговорити з ними негайно. Наодинці... і з кожним окремо. Це невідкладно.

– Гаррі, що це, в біса, означає?
– здивувався Білл.
– Ти з’являєшся з мертвим ельфом-домовиком і напівпритомним ґобліном, у Герміони вигляд, наче її катували, а Рон відмовляється бодай щось мені пояснити...

– Ми не можемо тобі сказати, що робимо, - категорично заявив Гаррі.
– Білл, ти член Ордену і знаєш, що Дамблдор довірив нам виконати певну місію. Ми не маємо права про це розповідати.

Флер нетерпляче пирхнула, але Білл на неї не глянув. Він не зводив очей з Гаррі. Його пошрамоване лице не виражало жодних емоцій. Нарешті Білл промовив:

– Гаразд. З ким ти хочеш поговорити спочатку?

Гаррі завагався. Він знав, як багато залежало від його рішення. Часу майже не лишалося. Треба було робити вибір: горокракси чи реліквії?

– З Ґрипхуком, - сказав Гаррі.
– Спочатку поговорю з Ґрипхуком.

Серце калатало в грудях, наче він бігцем щойно подолав неймовірну перешкоду.

– Тоді нагору, - сказав Білл і пішов перший.

Гаррі

вже піднявся на кілька сходинок, проте зупинився й озирнувся.

– Ви теж мені потрібні!
– крикнув Ронові й Герміоні, що ховалися в затінку коло дверей вітальні.

Вони вийшли на світло, і дивне полегшення проступило на їхніх обличчях.

– Як ти там?
– запитав Гаррі Герміону.
– Ти така молодчина... вигадала цілу історію, коли вона тебе катувала...

Герміона слабко всміхнулась, а Рон стис їй руку.

– Що робимо далі, Гаррі?
– спитав він.

– Побачите. Ходімо.

Гаррі, Рон і Герміона піднялися за Біллом крутими сходами до маленького сходового майданчика. Там було троє дверей.

– Сюди, - сказав Білл, відчиняючи двері їхньої з Флер спальні. Тут вікно теж виходило на море, поцятковане золотом світанку. Гаррі підійшов до вікна, повернувся спиною до яскравого видовища, склав руки і став чекати. Шрам пульсував. Герміона сіла на крісло біля туалетного столика, а Рон примостився на його поручні.

Знову з’явився Білл з маленьким ґобліном на руках, поклав його обережно на ліжко. Ґрипхук хрипко подякував, і Білл вийшов, зачинивши за собою двері.

– Вибач, що витяг тебе з ліжка, - почав Гаррі.
– Як твої ноги?

– Болять, - відповів ґоблін.
– Але гояться.

Він і досі не випускав з рук Ґрифіндорів меч і вигляд мав якийсь дивний: чи то войовничий, чи то заінтригований. Гаррі звернув увагу на землисту ґоблінову шкіру, на довгі тонкі пальці, на чорнющі очі. Флер його роззула. Довгі ступні були брудні. Він був вищий, ніж ельфи-домовики, та не набагато. Зате його опукла голова була значно більша, ніж у людей.

– Ти, мабуть, не пам’ятаєш...
– почав Гаррі.

– ...що я - той ґоблін, який показав тобі твій сейф, коли ти вперше в житті відвідав «Ґрінґотс»?
– договорив за нього Ґрипхук.
– Я все пам’ятаю, Гаррі Поттер. Ти навіть серед ґоблінів дуже відомий.

Гаррі й ґоблін обмінялися оцінюючими поглядами. Гаррін шрам не переставав боліти. Хотілося якомога скоріше закінчити цю розмову з Ґрипхуком - і водночас він боявся зробити хибний хід. Поки думав, як краще викласти своє прохання, ґоблін перший порушив тишу.

– Ти поховав ельфа, - несподівано злісно сказав він.
– Я бачив тебе з вікна сусідньої кімнати.

– Так, - підтвердив Гаррі.

Ґрипхук скоса зиркнув на нього зизуватими очима.

– Ти якийсь дивний чаклун, Гаррі Поттер.

– Чому це?
– машинально потер шрам Гаррі.

– Ти викопав могилу.

– То й що?

Ґрипхук не відповів. Гаррі подумав, що той, мабуть, насміхається, бо він діяв як маґл, проте його мало обходило, схвалює Ґрипхук поховання Добі чи ні. Він зосередився для атаки.

– Ґрипхук, я хочу попросити...

– А ще ти врятував ґобліна.

– Що?