Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Гаррі не знав, з чого почати, та це вже не мало значення. У цю саму мить на танцювальний майданчик, пронизавши намет, упало щось велике й срібне. Прямо посеред юрби розгублених танцюристів граціозно й легко приземлилася рись. Усі голови повернулися до неї, а ті пари, що опинилися найближче, завмерли в безглуздих танцювальних позах. Патронус широко роззявив рота й заговорив гучним, глибоким, повільним голосом Кінґслі Шеклболта.
– Міністерство зазнало краху. Скрімджер мертвий. Вони вже йдуть.
–
Місце для схованки
Усе ніби сповільнилося і вкрилося туманом. Гаррі й Герміона скочили на ноги й витягли чарівні палички. Багато хто лише тепер усвідомив, що сталося щось дивне. Голови були повернуті до сріблястої дикої кішки, яка невдовзі розтанула. Тиша поповзла холодними хвилями з того місця, де щойно був патронус. І раптом хтось закричав.
Гаррі й Герміона кинулися в охоплену панікою юрбу. Гості розбігалися хто куди. Багато хто роз’являвся. Захисні чари довкола «Барлогу» було зламано.
– Роне!
– крикнула Герміона.
– Роне, де ти?
Поки вони прокладали шлях через танцмайданчик, Гаррі бачив, як у юрбі то тут, то там виникають постаті в накидках і масках; тоді побачив Люпина й Тонкс з піднятими чарівними паличками й почув, як вони кричать одночасно: - Протеґо!
– і крик цей луною відгукнувся зусібіч...
– Роне! Роне!
– гукала Герміона і, ледь не плачучи, протискалася разом з Гаррі крізь юрбу охоплених жахом гостей. Гаррі схопив її за руку, щоб не загубитися в натовпі, і тут понад їхніми головами вдарив струмінь світла, та Гаррі не збагнув, було це захисне закляття, чи щось набагато лиховісніше...
І ось з’явився Рон. Він схопив Герміону за вільну руку, й Гаррі відчув, як її розвернуло на місці. Хтось ніби відімкнув йому зір і слух, і його оповила темрява; він відчував тільки Герміонину руку та те, як його протягує крізь простір і час, подалі від «Барлогу», подалі від нападників-смертежерів, і, можливо, від самого Волдеморта...
– Де ми?
– почувся Ронів голос.
Гаррі розплющив очі. Якусь мить думав, що вони так і не покинули весілля: їх і далі оточували люди.
– Це вулиця Тотенгем-Корт-Роуд, у Лондоні, - захекано пояснила Герміона.
– Ідіть, не зупиняйтеся, треба знайти, де вам переодягтися.
Гаррі так і зробив. Вони то швидко йшли, то бігли підтюпцем по широкій темній вулиці, забитій нічними гульвісами, облицьованій вже зачиненими крамницями, а над ними мерехтіли зірки. Повз них прогримотів двоповерховий автобус, і зграйка веселих пияків провела їх зацікавленими поглядами - Гаррі й Рон і досі були в парадних мантіях.
– Герміоно, нам нема в що перевдягтися, - розгубився Рон, коли якась молода жінка, побачивши його, пронизливо захихотіла.
– Чого
– проклинав подумки свою дурість Гаррі.
– Цілий рік тягав його з собою і ось...
– Усе добре, я взяла і плащ, і ваш одяг, - сказала Герміона.
– Спробуйте поводитися нормально, поки... тут, мабуть, можна.
Вона завела їх у бічну вуличку, а тоді у надійний затінок темного провулка.
– Ти кажеш, що маєш плаща й одяг...
– насупився Гаррі на Герміону, бо в руках у неї була тільки маленька вишита бісером сумочка, в якій вона саме нишпорила.
– Так, усе тут, - підтвердила Герміона й на очах в ошелешених Гаррі й Рона вийняла дві пари джинсів, пуловер, бурячкового кольору шкарпетки і, нарешті, сріблястий плащ-невидимку.
– Як же ти в чорта?..
– Невиявне закляття «подовжувач», - пояснила Герміона.
– Непросте, але, здається, я все зробила правильно. Принаймні зуміла запхнути все, що нам тут буде потрібно.
– Вона легенько труснула делікатною на вигляд торбинкою, і там загуркотіло, неначе в трюмі вантажного корабля перекочувалися важкі контейнери.
– От чорт, це, мабуть, книжки, - забідкалася вона, зазираючи в сумочку, - а я ж усі поскладала тематично... ну, нічого... Гаррі, бери плащ-невидимку. Роне, швиденько перевдягайся...
– Коли ти все встигла?
– спитав Гаррі, поки Рон скидав мантію.
– Я ж вам казала ще в «Барлозі», що давно вже склала все необхідне, якби раптом довелося поспіхом тікати. Коли ти, Гаррі, вранці переодягся, я поклала сюди твій рюкзак... просто відчувала...
– Ти просто чудо, - сказав Рон, подаючи їй зв’язану у вузол мантію.
– Дякую, - ледь помітно всміхнулася Герміона, запихаючи мантію в сумочку.
– Будь ласка, Гаррі, вдягни плащ!
Гаррі накинув на себе плащ-невидимку й зник. Аж тепер він почав усвідомлювати те, що сталося.
– А інші... всі, хто був на весіллі...
– Нам зараз не до них, - прошепотіла Герміона.
– Полюють на тебе, Гаррі, і якщо ми повернемося, то піддамо всіх ще більшій небезпеці.
– Це правильно, - підтвердив Рон, ніби наперед знаючи, що Гаррі почне сперечатися, хоч і не бачив його обличчя.
– Там були майже всі члени Ордену, вони все зроблять.
Гаррі кивнув, але згадав, що вони його не бачать і сказав:
– Угу.
– Проте подумав про Джіні і його зсередини обпалило жахом, наче сірчаною кислотою.
– Ходімо, пішли, нам треба рухатись, - сказала Герміона.
Вони повернулися бічною вуличкою на головну дорогу, де на протилежному боці група чоловіків горлала пісень, непевною ходою плентаючись тротуаром.
– Цікаво - чого саме на Тотенгем-Корт-Роуд?
– запитав у Герміони Рон.
– Поняття не маю, просто вигулькнуло в голові, але я впевнена, що нам безпечніше перебувати серед маґлів, бо ніхто й не подумає, що ми тут.
– Точно, - погодився, озираючись, Рон, - але ти не почуваєшся тут трохи... беззахисно?