Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Я й не знала, що тебе... Господи... приємно бачити... як ся маєш?
Ронові вуха знову запалали. Оглянувши Крумове запрошення з таким виглядом, ніби не вірив жодному написаному там слову, він занадто голосно запитав:
– Як це ти тут опинився?
– Мене запросити Флер, - підняв брови Крум.
Гаррі, котрий нічого не мав проти Крума, потис йому руку. Відчуваючи, що найрозсудливіше було б одвести Крума якомога далі від Рона, запропонував показати, де він має сидіти.
– Твій друг не дужо радо мене бачити, - сказав Крум, коли вони зайшли у вщерть переповнене шатро.
– Чи се твій
– додав він, зиркнувши на руде й кучеряве волосся Гаррі.
– Троюрідний брат, - промимрив Гаррі, але Крум уже не слухав. Його поява викликала справжній ажіотаж, особливо серед кузин-віїл, адже він, зрештою, був славетний квідичист. Поки гості витягували шиї, щоб його роздивитися, Рон, Герміона, Фред та Джордж побігли проходом до своїх місць.
– Пора сідати, - сказав Гаррі Фред, - а то нас зараз розтопче наречена.
Гаррі, Рон і Герміона сіли на свої місця в другому ряду, за Фредом і Джорджем. Герміона й досі була рожева, а Ронові вуха так само яскраво палахкотіли. Він пробурмотів до Гаррі:
– Ти бачив його ідіотську борідку?
Гаррі щось нерозбірливо буркнув.
Нервове очікування наповнило тепле шатро. Загальний гомін то там, то там розривали вибухи збудженого реготу. Містер і місіс Візлі пройшлися серед гостей, усміхаючись і махаючи руками родичам. На місіс Візлі була новесенька мантія аметистового кольору та в тон до неї капелюшок.
За мить при вході в шатро підвелися Білл і Чарлі, обидва у вечірніх мантіях, з великими білими трояндами в петельках. Фред захоплено свиснув, а кузини-віїли захихотіли. І тут усі змовкли, бо залунала музика - здається, із золотих повітряних кульок.
– О-о-о!
– вигукнула Герміона, крутнувшись на стільці, щоб бачити вхід.
Усі присутні чаклуни й чарівниці захоплено зітхнули, коли в проході з’явилися мосьє Делякур та Флер. Флер ніби линула по воді, а мосьє Делякур аж підстрибував, сяючи радістю. Флер була в дуже простій білій сукні і, здавалося, випромінювала потужне срібне сяйво. Якщо раніше на тлі її блиску всі навколо здавалися безбарвними, то сьогодні промінці її сяйва робили ще вродливішим кожного, кого торкалися. Джіні та Ґабріель, обидві в золотистих сукнях, здавалися ще гарнішими, ніж завжди, а, дивлячись на Білла, коли Флер до нього підпливла, ніяк не можна було сказати, що він колись мав справу з Фенріром Ґрейбеком.
– Пані й панове, - пролунав співучий голос, і здивований Гаррі побачив перед Біллом і Флер того самого низенького чаклуна з кущиками ріденького волосся на голові, що був розпорядником на похороні Дамблдора.
– Ми зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати єднання двох вірних душ...
– Ну от, моя діадема все врятувала, - театральним шепотом обізвалася тітка Мюріель.
– Але мушу сказати, що у Джіневри завелике декольте.
Джіні озирнулась, усміхаючись, підморгнула Гаррі й швиденько відвернулася. Гаррі відлетів подумки далеко від весільного шатра, згадуючи вечори, проведені наодинці з Джіні у потаємних куточках шкільних угідь. Здавалось, це було тисячі років тому, вони й тоді були якісь нереальні, немовби він крав ці прекрасні години з життя когось нормального, когось без шраму в формі блискавки на лобі...
– Чи ти, Вільям Артур, береш Флер Ізабель?..
У першому ряду місіс Візлі та мадам Делякур тихенько
– ...і я оголошую вас пов’язаними на все життя.
Чаклун з ріденьким волоссям підняв чарівну паличку над головами Білла та Флер, і на них посипалася злива срібних зірочок, огортаючи їхні сплетені в цілунку постаті. Фред і Джордж перші заплескали в долоні, а тоді вгорі луснули золотаві повітряні кульки. З них випурхнули райські птахи і випливли крихітні золоті дзвіночки, доповнюючи своїми співами та передзвоном радісний гамір гостей.
– Пані й панове!
– звернувся чаклун з ріденьким волоссям.
– Прошу встати!
Усі так і зробили; тітонька Мюріель голосно бурчала. Чаклун махнув чарівною паличкою. Стільці, на яких досі сиділи гості, граціозно знялися в повітря, а брезентові стіни шатра зникли - і всі опинилися під своєрідним балдахіном на позолочених стовпах, з краєвидом на залитий сонцем фруктовий сад та довколишні поля. З центру шатра розлилося озеро рідкого золота і утворило блискучий танцювальний майданчик. Завислі в повітрі стільці розташувалися навколо накритих білими скатерками столиків, і граціозно опустилися разом з ними додолу, а музики в золотих піджаках подалися на сцену.
– Усе як по маслу, - дав схвальну оцінку Рон, коли з усіх боків з’явилися офіціанти - одні несли срібні таці з гарбузовим соком, маслопивом та вогневіскі, а інші - височенні хиткі стоси пиріжків та бутербродів.
– Треба піти їх привітати!
– Герміона встала навшпиньки, щоб побачити те місце, де зникли в юрбі вітальників Білл та Флер.
– Ще встигнемо, - знизав плечима Рон, схопив з таці, яку повз них проносили, три маслопива й подав одне Гаррі.
– Герміоно, це тобі. Треба зайняти столик... тільки не там! Не біля Мюріель...
Рон повів їх через порожній танцмайданчик, позираючи на ходу то ліворуч, то праворуч. Гаррі не сумнівався, що він постійно пасе очима Крума. Поки дійшли до другого краю шатра, майже всі столи були вже зайняті. Найвільніший був той, де самотньо сиділа Луна.
– Можна біля тебе?
– запитав Рон.
– Ой, так, - зраділа вона.
– Тато пішов вручати Біллові й Флер наш дарунок.
– А що це - довічний запас гурдикоренів?
– поцікавився Рон.
Герміона хотіла стукнути його під столом ногою, проте влучила в Гаррі. Від болю йому аж засльозилося в очах і якийсь час йому було не до розмови.
Заграв оркестр. Перші на танцмайданчик вийшли під загальні оплески Білл та Флер. За мить до них приєдналися містер Візлі з мадам Делякур та місіс Візлі з батьком Флер.
– Я так люблю цю пісню, - сказала Луна, погойдуючись у такт мелодії; а кількома секундами згодом вона встала й пішла на танцмайданчик, закружляла там на місці, однісінька, заплющивши очі й вимахуючи руками.
– Вона класна, правда?
– захоплено вигукнув Рон.
– Завжди у своєму репертуарі.
Проте його усмішка раптом зів’яла: на звільнене Луною місце впав Віктор Крум. Герміона не змогла приховати радісного хвилювання, але Крум цього разу не обдарував її компліментами. Він насупився й запитав: