Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
– Ні, дякую, Адам, не треба. Зараз я прийду до вас, – відповідаю я, повернувши голову у сторону дверей, за якими стоїть кузен.
Тільки-но чуються кроки віддалення, Фелікс наближається ще ближче і цілує мене у щічку.
«Боже, як це мило! Треба перестати посміхатись! Треба перестати посміхатись! Треба. Перестати. Посміхатись.»
Хлопець повільно піднімається з ліжка, а потім допомагає
«От і добре, бо ноги мої зараз неймовірно трусяться.»
У цілковитій тиші ми, нарешті, взуваємось та виходимо з кімнати.
«Ой, ми не подумали про одну річ: ніхто ж не знає, що я спала з Антоном у одній кімнаті. Проте мені все рівно; тим паче, що тільки-но він узяв мене за руку.»
– Усім доброго ранку, – вимовляє Фелікс, і всі відразу ж повертають голови в нашу сторону.
– Оу, привіт. Ми трохи не очікували тебе тут побачить, – каже Артем, а потім, глянувши на наші переплетені з Антошею пальці, продовжує. – То ви нарешті разом?
– Що ти маєш на увазі? – наче не розуміючи, уточнює Фелікс.
– Артем, відстань від них. Тобі більше робити нічого, як до людей чіплятись? – вступив у розмову Остап.
– Антон, знаєш, мені все одно як ви там із Еммою називаєте свої відносини, проте не роби їй боляче. Добре? – це вже слова мого брата.
– Адам, я обіцяю, що не завдам їй болю.
«Ти вже завдаєш, Фелікс; вже завдаєш… Я справді не розумію, які в нас із тобою відносини.»
– Ей, чуваче, хочеш кави? – питає у Антона Остап, побачивши, що хлопцю не зробили напій, бо не знали, що він досі присутній у цьому домі.
– Ні, дякую, не треба.
– Можеш моєї кави надпити, якщо хочеш, – звертаюсь я до Фелікса, вказуючи на чашку. – Для мене це все одно забагато.
Хлопець довго дивиться просто мені у вічі, а потім дуже близько нахиляється і промовляє:
– Ні, дякую; не хочу втрачати смак твого тіла.
«Що він тільки-но сказав? Хіба таке кажуть сестрам? Ні, не можна так. То я йому все ж подобаюсь чи ні?»
Помічаю, що погляд хлопця напрямлений на екран телефону.
– Папа говорить, що буде тут за десять хвилин. Давай ми і тебе додому підкинемо.
– Добре, дякую.
Перед тим, як ми з Антоном вже збираємось вийти на вулицю, я повертаюсь до хлопців і випалюю:
– Дякую за те, що споїли. Завдяки вам, я прекрасно провела час… Проте якщо мама помітить, що я пила, то всю вину спихну на вас.
Хлопці глянули один на одного, а потім почали
– Звертайся, коли що, – ззаду прозвучав голос Мілена, коли ми з Антоном вже виходили з будинку.
– А я не відіграв ніякої ролі у чудово проведеному тобою часі? – запитав у мене Фелікс, коли ми стояли на вулиці, очікуючи на його батька.
– Ти відіграв найвагомішу роль, – відповіла я, коли коло нас зупинився автомобіль.
На вулиці було холодно; і хоча я не казала хлопцю що в мене замерзли руки, він протягнув мені свою долонь, переплівши з моєю.
– Ти зараз куди, синку: додому чи знову десь бовтатися будеш?
– Оу, до речі, тобі ще треба свою рубашку забрати, – сказала я Антоші, згадавши, що він же переодягався у мене.
– Так, точно.
– То ти надовго залишишся у цієї дівчини? – звернувся батько до сина.
– Можеш деякий час побути в мене, якщо хочеш, – прошепотіла я .
«Тільки не відмовляйся, будь лавка. Побудь зі мною ще трохи.»
– А ти хочеш?
«Ну от і посмішка чортеняти…
Не ламайся. Скажи йому все так, як є. Не бійся.»
– Так, хочу.
– Так, пап, я залишусь у Емми на деякий час.
Вийшовши з авто Фелікс запитав:
– Твоя мама буде не проти, що я знову приперся до вас?
– Звісно ж ні. Ти сподобався їй… Дивно, мами немає вдома, – промовила я, коли ми вже зайшли до будинку. – А ось записка якась.
Я почала читати запис уголос:
Люба донечка. Ми з твоїм батьком нарешті знайшли спільну мову, а тому, в знак примирення, проведемо пару днів на нашій дачі.
Дзвонила твоя керівниця і сказала, що зі шкільним опаленням якісь негаразди, тому школа функціонувати не буде.
Ці два дні ти вдома сама. Вечірки не влаштовуй, хлопців не води.
Хорошого тобі проведення часу.
Цілую, мама.
– Хочеш сьогодні залишитись ночувати у мене? – зніяковіло запитав Фелікс.
– Ти що серйозно?
«Блін, це було б чудово. Я хочу, хочу, хочу цього.»
– Але що твої батьки на це скажуть?