Гарячий шоколад із запахом ванілі
Шрифт:
Я переодяглася у блакитну футболку з рожевими ведмедиками та чорні шорти.
«Чому ці шорти стали такими короткими? Раніше я цього не помічала. Лише зараз, дивлячись на свої оголені ноги, я розумію, що шорти мають просто критично малу довжину.»
Коли я повернулася до Антоші, він перевів свій погляд від постелі на мене і розплився у посмішці.
– Ну і чому ти смієшся? – запитую я в юнака.
– Дуже
– Подобається? – по-чортенячому, посміхаюсь я.
– Головне не оболонка, а те, що всередині.
«Він має на увазі, що головним є сама я чи просто моє тіло? Ну і як розуміти його слова? Усе, більше я не буду тут втрачати через нього здоровий глузд. Якщо хоче – хай сам проявляє увагу…
Я влягаюсь до ліжечка та закриваю очі, щоб не бачити це прекрасне чортеня, що ще досі копошиться у кімнаті.»
– На добраніч, принцеса, – говорить Антоша та цілує мене у щоку, прибравши з обличчя неслухняне волосся.
– На добраніч, Фелікс, – відповідаю я хлопцю, вдихаючи його запах, аж доки він не відходить, вимикаючи світло та вкладаючись на підлозі.
Хвилин через п’ять чуються голоси: це батьки юнака. Хтось із них обережно відкриває двері, щоб не розбудити нас.
– Ось, бачиш, я ж говорив, що все буде добре. Ти даремно так переживала, – пролунав голос батька хлопця.
– Так, я була не права, коли подумала, що вони організували цю ночівлю лише для того, щоб провести разом ніч. Мабуть, їхні відносини – це не просто підліткові гормони.
«Тепер я знаю, як звучить голос мами Антоші.»
– Добре, ходімо вже, а то ще розбудимо діток, – вимовив чоловік, і двері закрилися.
Коли кроки повністю затихли, я почала поринати у сон.
8
Я прокидаюсь від відчуття, що ліжко прогнулося під вагою тіла.
«Фелікс… запах ванілі його видає. Не відкриваю очей; хочеться дізнатись, що збирається робити цей юнак далі, проте він просто сидить і нічого не чинить.»
– Емма? – нарешті чути голос Антоші. – Ти спиш?
– Тепер, ні, – відкриваю очі та направляю свій погляд на хлопця.
– Вибач, я не хотів тебе розбудити, просто… чогось не вистачає.
«А може когось? Мене? Ну скажи вже нарешті, що тобі не вистачає мене.»
– Чого саме не вистачає?
– Якогось тепла чи щось таке. Точно ще не зрозумів.
–
Побачивши збентежений погляд юнака («Коли він встиг увімкнути світло?»), я зрозуміла, що він не це хотів почути від мене.
– Та ні, навпаки – дуже жарко.
«О Божечки, він знову з оголеним торсом. Як же хочеться доторкнутись до нього.»
– Я не хочу спати там сам, – говорить Фелікс, вказуючи на постіль на підлозі.
«Він що, пропонує мені перебратись до нього?»
– То що будеш робити?
– Є два варіанти: або ти перебираєшся до мене, або я сплю з тобою на цьому ліжку.
«Так! Так, він сказав це. Що ж, намагатимусь не показувати йому, наскільки я рада це чути.»
– Ну, якщо більш ніяких варіантів немає, – говорю я, підсовуючись ближче до стіни, щоб Фелікс міг лягти поруч.
Вимкнувши світло, хлопець залазить на ліжко. Я відразу ж починаю відчувати, що він повільно натягує одіяльце на себе.
– Ей, ти вирішив мене заморозити?
– Я не винен, що ти так далеко відсунулась, що пледу не вистачає на всю ширину.
– А хто тобі забороняє підсунутись ближче?
«Ну що оце за необдумані фразочки?!»
Антоша підсовується ближче зовсім на трохи, а потім, обхвативши мою талію однією рукою, підсовує до себе просто на критичну відстань.
«Ну і що означає оцей його вчинок? Ми друзі? Закохані? Брат і сестра? Хто ми?! Хто ми один одному?»
Весь цей час ми з Феліксом просто дивимось один на одного. Його рука досі прижимає мене до нього.
«Мені теж хочеться отак торкатись його: хочеться не просто бути близько. Я хочу зробити щось необдумане, божевільне,нерозумне і може, навіть, не цілком правильне. Так, я вирішила.
Я торкаюсь своєю стопою стопи хлопця, а він… він закрив очі? То йому приємно? Оу, це так круто приносити людині задоволення!»
Коли я перестаю водити своєю ногою по тілу Антоші, він відразу відкриває очі, наче просячи не зупинятись.
Я проводжу долонею по щоці юнака, від чого він здригається; його тіло напружується ще сильніше, а пальці тереблять низ моєї футболки. Фелікс прижимається ще сильніше і ледве стримую стон, утнувшись у плече хлопця.
Декілька хвилин ми не двигаємось, намагаючись налагодити дихання, що неймовірно збилося.