Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Шрифт:
— Вони й так мертві, я певен, — заявив перший.
— Але ж ні — я бачив, як один борсався допіру. Приходить до тями, напевне, після чудо-о-ового сну. Ось я покажу.
І, сказавши це, один із товстих павуків побіг по мотузці до дванадцятьох лялечок, що висіли рядком на високій гілляці. Більбо жахнувся, аж тепер розгледівши товаришів, що висіли в сутіні: то нога котрогось гнома стирчала зі сповитку, то кінчик носа, чи бороди, чи каптура.
Павук поспішив до найтовщої лялечки (“Щоб я пропав, коли це не бідолашний старий Бомбур”,— подумав Більбо) і щосили вщипнув за носа, що стирчав назовні. Із лялечки долинув приглушений зойк, а тоді нога піднялась і добряче вдарила павука. У Бомбурові ще було життя! Звук був такий, ніби вдарили по спущеному м'ячу, й
Решта засміялася.
— Твоя була правда, — сказали вони. — М'ясо живе та ще й брикається!
— Ось я покладу цьому край! — сердито просичав павук, вилазячи назад на гілку.
Більбо зрозумів: настала та хвилина, коли він мусить щось зробити. Він не міг видертися до потвор нагору і стріляти не було чим; але, роззирнувшись довкола, побачив, що в цій місцині валяється багато камінців, — колись, певно, там текла річка, а нині лишилося тільки сухе річище. Більбо влучно кидався камінцями, і зразу ж йому попався гарненький, гладенький, схожий на яйце камінець, якраз для його руки. Ще хлопцем він часто вправлявся, кидаючи камінчики в різну дрібноту, аж поки кролі, білки й навіть птахи навчилися блискавично зникати йому з дороги, коли бачили, що гобітеня нахиляється до землі; ба навіть уже дорослий він збавляв чимало часу, накидаючи кільця на кілочки, метаючи дротика, стріляючи з лука в палицю чи в келихи, граючи в кеглі та інші спокійні ігри, де треба цілитись і кидати, — насправді він умів робити багато чого, крім пускання димових кілець, загадування загадок і куховарства, тільки ніколи було мені розповісти вам про це. І тепер ніколи.
Поки Більбо збирав камінці, павук уже добіг до Бомбура; ще б трохи — і нема гнома! В цю мить Більбо кинув камінця. Лусь! — у павучу голову, і ошелешена потвора з підібганими лапами плюхнулась на землю.
Другий камінець зі свистом, розриваючи липуче мотуззя, пролетів крізь велике павуче мереживо і — луп! — павук, що сидів усередині свого плетива, звалився мертвий. Що тут зчинилося в павучнику! На хвилину потвори навіть забули про гномів. Гобіта вони не бачили, але досить добре вгадали, з якого боку летять камінці. Швидко-швидко помчали вони до гобіта, перестрибуючи з гілки на гілку на своїх мотузках-павутинах, кидаючи їх навсібіч, поки простір довкола Більбо став повний розгойданих пасток.
Гобіт, одначе, хутко вислизнув і перебіг на інше місце. Він надумав одвести розлючених павуків якомога далі від гномів, а для цього хотів і заінтригувати, й роздратувати, й розлютити їх заразом. Коли десятків п'ять велетенських потвор подалися до того місця, де Більбо стояв досі, він кинув кілька камінців на них, а тоді на тих, що зупинилися позаду; потім, витанцьовуючи поміж дерев, заспівав пісню — щоб роздрочити павуків і зманити за собою все їхнє кодло, а ще щоб гноми почули його голос.
Отака була його пісня:
Гей, павуче-капшуче, що ти прядеш? Бачиш мене, павуче? Де ж я, де ж? Ой павук! Ой капшук! Прясти кинь у вісім рук Та шукай мене скоренько. Чом не йдеш? Ой же простак — сидить просто так! Ти — павук, ти — капшук, ти простак, еге ж? Ой павук! Ой капшук! Хоч і маєш вісім рук, Та ніяк мене не зловиш, не згребеш!Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами тупотів.
Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його галас куди швидше, ніж Більбо сподівався.
Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано павутинням, — на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось сяйнув гобітів маленький меч. Мить — і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, виспівуючи, прорвався крізь заслін.
Павуки побачили меча, хоч навряд чи втямили, що воно таке, і зараз же всією купою посунули за гобітом — по землі, по гіллі, махаючи волохатими лапами, клацаючи кусальцями та прядильцями, вирячивши очища, запінившись від люті.
Більбо завів їх у ліс так далеко, як тільки смів, а тоді, тихіше за мишку, прослизнув назад.
Він знав, як мало в нього дорогоцінного часу, поки павуки отямляться і повернуться до дерев, де висіли гноми. За цей час він мав порятувати товаришів.
Найважче було видертися на високу й довгу гілку, де гойдалися “лялечки”. Хтозна, чи це вийшло б у нього взагалі, якби, на щастя, котрийсь павук не залишив мотузки, що звисала до землі; по тій липучій мотузці, обдираючи шкіру на долонях, він видряпався нагору — й зіткнувся зі старим, забарливим, лихим, пузатим павучиськом, що лишився стерегти бранців і пощипував їх, щоб вибрати собі на з'їжу найсоковитішого. Поки молодші захопилися гонитвою, він гадав побенкетувати собі, але Злоткінс поспішав, і старий кровопивця, навіть не збагнувши, що сталося, відчув гостроту Жала — мертвий скотився з гілки на землю.
Далі — звільнити найближчого з гномів. Але ж як це зробити? Перетяти мотузку, якою підвішено гнома, — горопаха гупнеться додолу з чималенької висоти. Поповзом по гілляці (від чого всі бідолашні гноми затанцювали й зателіпалися, мов достиглі плоди) він досяг першої лялечки.
“Філі або Кілі”,— визначив Більбо за голубим каптуром, що стирчав угорі.
“Мабуть-таки, Філі”,— уточнив за кінчиком довгого носа, що витикався з павутинного сповитку. Перегнувшись униз, він зумів порозрізати більшість павутин, якими обкручено гнома, і тоді вже, попосіпавшись та попосмикавшись, на білий світ виткнувся майже весь Філі. Ох, боюсь, що Більбо не втримався від сміху, дивлячись, як гном розминає закляклі руки й ноги, танцюючи, підвішений попідруч, на мотузці-павутині, немов одна з тих кумедних ляльок, що підстрибують на дротинці.
Якось уже Філі видряпався на гілляку й тоді заходився помалу допомагати гобітові, хоч його й дуже нудило, аж млоїло від павучої отрути та ще від того, що провисів чи не цілу ніч і весь ранок, геть обснований павутинням, — добре хоч ніс лишився вільний, хоч було як дихати. Поки-то Філі протер очі та вищипав ту липку гидоту з брів! А більшу частину бороди мусив він відтяти зовсім… Отож удвох почали вони витягати на гілляку спочатку одного, потім другого гнома й розрізати їхні пута. Жоден із визволених не почувався краще за Філі, а дехто й гірше. Той майже задихнувся в павучому сповитку (бачите, коли бувають корисні довгі носи!), а тому впорснуто більше отрути…