Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Шрифт:
— Гам-гам! Леле! Оце так він прослизнув повз мене, га? Тепер я знаю! Тихенько пролізли повз мене, пане Злоткінс? Гудзики, розсипані по всьому порозі! От так Більбо… Більбо… Більбо-бо-бо-бо…
І заснув, і надовго запанувала цілковита тиша.
Раптом Двалін розплющив очі, оглянув товаришів і спитав:
— Де Торін?
Це був жахливий удар. Звичайно, було їх лише тринадцятеро: дванадцять гномів і гобіт. Де ж Торін? Яка лиха доля спіткала його? Чари? Чорні чудовиська? Вони здригались, отак гадаючи й лежачи, загублені в лісі. Тим часом вечір змінився чорною ніччю і тоді, один по одному, гноми знов поринули в неспокійний сон, повний
Торін теж попався в бран, але не так, як його плем'я. Пам'ятаєте, як Більбо впав, умить заснувши, коли ступив у світляне коло? Наступного разу в інше коло ступив Торін і, коли світло погасло, упав, мов камінь, зачарований. Вигуки гномів, що поночі шукали одне одного, їхні крики, коли їх ловили і в'язали павуки, гамір битви, яка спалахнула вдень, — нічого цього він не чув. Потім прийшли лісові ельфи й забрали його з собою.
Авжеж, напередодні то бенкетували лісові ельфи. Вони — не лихий народ. Коли й мають лісові ельфи яку ваду, то це — недовіра до чужинців. Хоч їхні чари сильні, але навіть у ті часи лісові ельфи були обережні. Вони різнилися від великих ельфів, що жили на заході,— були не такі мудрі, а часом навіть небезпечні.
Здебільшого лісові ельфи (разом зі своїми родичами, розкиданими серед пагорбів і гір) походили від стародавніх племен, що ніколи не бували в Чарівному царстві на заході. Там світляні ельфи, глибинні ельфи та морські ельфи жили віками, там вони набували ще більшої краси, мудрості та вченості, там розвивали своє чарівне й хитромудре мистецтво робити гарні й чудові речі, а потім верталися знову в Широкий світ. Лісові ельфи у Широкому світі довго жили між сходом і заходом, а згодом перемандрували в ліси, на схід сонця. Найдужче вони любили узлісся, звідки часом виходили на відкриті місця пополювати чи покататися верхи й побігати при світлі місяця чи самих зірок. Коли ж прийшли люди, лісові ельфи почали дедалі глибше заходити в сутінь і морок. Проте вони були й лишилися ельфами, а отже — добрим народом.
У великій печері за кілька миль від східного узлісся Чорного лісу жив у ті часи найбільший король лісових ельфів. Перед великими кам'яними дверима, що вели до королівської печери, текла з лісових верховин річка, яка трохи далі розливалась серед боліт. Ця велика печера, від якої обабіч галузилися назліченні маленькі печерки, тяглася, звиваючись, далеко попід землею і мала багато переходів та широких зал; а проте була вона світліша й краща для здоров'я, ніж найліпше гоблінське житло; ані була така глибока й небезпечна, як тунелі гоблінів.
Підданці того короля здебільшого жили й полювали в лісі, а житла будували собі на землі чи в гіллі дерев. Найдужче лісові ельфи любили буки. Королівська печера була і палацом, і твердинею, де король зберігав свою скарбницю, і фортецею, притулком для його народу, коли нападали вороги.
А ще була та печера в'язницею для полонених короля. Тож ельфи й потягли Торіна до печери — не дуже лагідно, бо недолюблювали гномів і його мали теж за ворога.
Колись давно вони воювалися з якимись там гномами, бо ті, мовляв, украли їхній скарб. Заради справедливості слід сказати, що гноми пояснювали цю справу інакше:
вони-бо взяли тільки їм належне, адже король ельфів попросив був гномів обробити його самородне золото й срібло, а потім відмовився заплатити за роботу. Король ельфів мав одну-єдину пристрасть — свою скарбницю.
— Навіщо ти зі своїм плем'ям тричі намагався напасти на моїх підданців, коли вони веселилися? — спитав король.
— Ми не нападали на них, — заперечив Торін. — Ми прийшли попросити їсти, бо вмирали з голоду.
— Де тепер твої друзі й що вони роблять?
— Не знаю, але думаю, що вмирають з голоду в лісі.
— А що ви робили в лісі?
— Шукали їжі й води, бо вмирали з голоду.
— Але що взагалі привело вас у ліс? — сердито запитав король.
Торін зціпив уста й не зронив більше ні слова.
— Ну гаразд, — мовив король. — Візьміть його й добре пильнуйте, аж поки він захоче сказати правду, — хай навіть доведеться чекати сто років.
Тоді ельфи наклали на нього пута й, замкнувши в одній з найдальших печерок, полишили самого. Йому дали їжі й питва, усього доволі, хоч, може, й не дуже смачного, — адже лісові ельфи були не гобліни й, полонивши навіть найгірших своїх ворогів, добре (в розумних межах) обходилися з ними. Велетенські павуки були єдині створіння, до яких лісові ельфи не мали милосердя.
Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Коли минули перші пориви вдячності за хліб, м'ясо та воду, ватажок гномів почав гадати, що сталося з його нещасним товариством. Почув він про них досить скоро, але про це мова піде в наступному розділі, де почнеться нова пригода і де гобіт знов покаже, який він незамінний.
Розділ дев'ятий. В ДІЖКАХ НА ВОЛЮ
Наступного після битви з павуками дня Більбо з гномами зробили останню відчайдушну спробу знайти шлях із лісу, поки вони не померли від голоду й спраги. Звівшись на ноги, мандрівники пошкандибали в напрямку, де, як здалося вісьмом із тринадцяти, лежала стежка. Але вони так і не дізналися, правильний то був напрямок чи ні. День, такий самий, як і всі інші лісові дні, знову блякнув, щоб перейти в чорноту ночі, коли зненацька довкола них спалахнуло безліч смолоскипів, мов сотні червоних зірок. Із-за дерев вискочили лісові ельфи з луками й списами і звеліли гномам зупинитись.
Ніхто з них і не подумав боронитися. Навіть якби гноми й не були в такому стані, що радо здалися б у полон будь-кому, то все одно тими невеликими ножами, єдиною їхньою зброєю, вони б нічого не вдіяли супроти стріл ельфів, здатних поночі вцілити пташку в око. Тож вони просто зупинились як укопані, а тоді посідали хто де стояв і стали чекати — всі крім гобіта, що надягнув перстеника й хутко шмигнув убік. Ось чому, коли ельфи, вишикувавши гномів довгою вервечкою, зв'язали їх однією мотузкою та полічили, серед них не було Злоткінса і в лік він не ввійшов.