Гості з греків

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Грішники, істинно глаголю: схаменіться! Не розбещуйте свою схильну до гріхів і безсоромного пожирання усякої тварі пишнопотворну плоть! Підносьте до неба свій високий дух, а не падайте у пекельну безодню слідом за своєю неситою утробою!

— Святий отче! — намагався жартом зупинити осатанілого у святості своїй синклітика Никифор Тавр. — Але ж у писанії прямо сказано: не хлібом єдиним живий чоловік…

Та де там! Хіба ж затулиш рота готовому на нелюдські муки подвижнику? Хіба ж зупиниш словом безтямного? Цілком пристойний, як на цю недоречну ситуацію, жарт Никифора Тавра тільки ще більше розпалив і розбурхав отця ігумена.

— А що таке писання? — нараз, немов з церковного амвона, загримів він. —

Святе письмо — Євангеліє — це сонцесяйна колісниця незреченної мудрості, яку прудко несе четвірка білих коней — апостолів Луки, Матфея, Іоанна та Марка — наввипередки з чорною квадригою диявольської єресі. Один з коней господа нашого, святий апостол Марк рече…

— А може, ірже? — здавалося б, невинно озвався воєвода Добриня, єхидний у словесах своїх чолов’яга. Дивився на візантійського посланця з безжурною увагою, ніби й не з його слів зчинився за столами дружній регіт, що аж зброя на стінах гридні задзвеніла. Князь теж засяяв посмішкою, радіючи вдалому дотепу. Боже, якби ж то пощастило тоді все звести на жарти! Але Сімеон Пафлагонський у жартах не тямив…

— Рече! — аж зойкнув отець ігумен. — Слухайте, о грішники!.. — І він розповів відому біблійську притчу про те, як Ісус п’ятьма хлібинами й двома рибинами нагодував п’ять тисяч чоловік, ще й залишилося.

— Гей, хлопці-молодці! — весело гукнув тут до отроків, що за столом слугували, воєвода Добриня. — Нумо, дайте імператорському посланцеві п’ять найбільших хлібин і дві найбільші рибини та дванадцять кошиків для них дайте! Хай святий отець розподілить їх по кошиках так, щоб князівського достатку побільшало. — Він засміявся білозубо і приязно до всіх: — Хочете чуда?

— Хочемо! Хочемо! — радо відгукнулись звідусіль.

— Ну то потішмося.

І знову все могло на гаразд скінчитися: люди, що сміються, зла на серці ще не тримають. Тільки не до сміху стало, коли затятий монастирський святенник почав навчати уму-розуму самого руського князя.

— Княже! — заволав Сімеон Пафлагонський, скеровуючи в груди Володимира довгий і зжовтілий перст. — Ти дивишся на свій багатий від щедрот твоїх стіл, на твоїх застольних об’їдал та обпивал і гадаєш в суєті своїй: «То вірні і любі серцю моєму друзі».

Спохмурнів Володимир-князь, зникла з уст його посмішка. Та Сімеон на це не зважив.

— А дружби між людьми, князю, нема. Не існує! Є потяг до купного бекання і мекання, сиріч — базікання, а ще спільного пожирання їжі. Люди — як звірі, а звірі — не люди! Тому друзів слід стерегтись більше, аніж ворогів. Адже ворогові ти не викажеш своєї слабини, а другові пожалієшся. Од ворога ти з мечем боронитимеш свій дім, а друга ти за ручку ведеш у двері і відчиняєш йому всі палати. А твій невірний у гріховному єстві своєму друг заздрить тобі і твоєму розуму, заздрить твоїй силі і достатку, заздрить твоїй небоязкій упевненій щирості, а тому їсть твоє і п’є твоє, скільки його несите черево вмістить, а тоді ще гудить заведені тобою порядки і звичаї твої!

Мертво стало у білій гридні, холодно і незатишно. В очах ображених воїв блиснули сині вогні… Тільки пси гарчали над кістками, стрибали по палаті і стукотіли міцними пазурами по дерев’яній восково-жовтій підлозі.

Ворухнув Володимпр-князь крутого бровою — нахилився до нього юний отрок, свіжій і чистий, весь у сніжно-білому льняному полотні. Про щось нечутно прошепотів йому руський володар, і отрок легко метнувся з палати.

А незабаром розчахнулися звідусіль двері до гридні, і ринули в них, стрибаючи, мов цапи, один через одного, розфарбовані і розмальовані мужики у вивернутих хутром наверх кожушинах, баранячих шапках, у берестяних личаках. А деякі з них — жах який! — замість облич мали свинячі рила і вовчі личини. І все це дуділо, свистіло, у тарелі било, вимахувало надутими бичачими міхурами, в яких сухо

дріботіли горох та дрібні лісові горішки. І все це вищало, ревло, шаленіючи навколо отця ігумена, немов страхітливе бісівське плем’я, що раптом виринуло зі смороду пекельних закапелків.

— Свят, свят!.. Згинь, сатано! — відхрещувався від цих моторошних потвор Сімеон Пафлагонський, його нажахані очі зупинилися, ніби уздрів він самого князя пітьми Вельзевула. Позеленів він і поточився на волохаті руки рогатих, хвостатих, пританцьовуючих скоморохів-лицедіїв…

Ледве очуняв старий під колодязною водою, яку лили йому на лисий череп із цебра…

А не вчи князя!

Та, найголовніше, синклітик нерозумно повівся у найістотнішій справі, задля якої й прибули на Русь, до града Кия, посланці василевса ромеїв Василія Другого.

Розділ 13

ЦІНА РАТІ ВОЛОДИМИРА

Лихо та горе-злощастя, мов спаровані, мандрували по горах і долах безмежної Візантії. Не було кутка в імперії, де не бряжчали б мечі, де не ламалися б списи, де не впиналися б в груди стріли, де не полювали б ромеї та ромеїв і де не лилися б сльози невтішних вдів та убогих сиріт. А найбільша провина у тому молодого цезаря, що володарював велетенською країною, не маючи досвіду державного керування.

Ріс він серед безкінечних палацових заколотів, серед змовників, лиходіїв, інтриганів, убивць та узурпаторів, чиї жадібні руки, поки їх не одрубували, вперто тяглися до золотого вінця, чиї очі, поки їх не випікали, мозолили трон василевсів, чиї ноги, поки їх не перебивали, намагалися влізти в пурпурові імператорські черевички, які в державі ромеїв мав право носити лише цезар, автократор. Золото і пурпур — метал і колір василевса. І хтозна, чи не отруїли б законного спадкоємця, нащадка Василія Македонянина, чи не знайшли б його заюшеного в ліжку з ножем в грудях, чи не кинули б засліпленого в підвали лабіринту під палацом-в’язницею Буколеон, чи не замурували б навіки в кам’яному мішку на якомусь з Принцевих островів, котрі й назви такої здобули лише тому, що тут конали ті, хто виявився зайвим біля візантійського трону, якби Василій Другий не ховав своє палке бажання самому урядувати і за власними рішеннями діяти, якби вій не прикривав свої гострі і розумні очі довгими, густими віями?

Минулого літа імператор повів своє величезне військо на Болгарське царство. У майбутньому він ще заслужить в історії прізвисько, що більше пасувало б катові або ж придорожному убивці, — ім’я Василія II Болгаровбивці. Але поки що він зазнавав від болгар страшних ударів: мало не все його військо полягло під мечами об’єднаних південних слов’ян, всіяло кістками далекі гірські ущелини. Чверть віку не знали ромеї такої жахної поразки. Чорне горе для всієї Візантії — оце й був перший військовий трофей молодого імператора.

Чутка про невдалий похід надихнула на заколот воєводу Варду Фоку. Забаглося йому надіти на голову золотий вінець, на ноги — пурпурові капці.

Заколот швидко набирав сили. Під родові знамена Фоки, що бачили безліч гучних перемог, стали найвищі військові сановники, що підняли загони багатьох фем, на його боці повстала феодальна аристократія, що прагнула автономної незалежності від центральної влади. Велетенське об’єднане військо заполонило всю Малу Азію, вийшло на береги Мармурового моря, обложило Авідос і грізно стало на Босфорі під Хрисополем, де за вузькою протокою чорно нависав неприступними мурами Царівград, в якому з жалюгідною горсткою вояків, залогами варягів, яких колись випровадили з Русі, кількома сотнями моряків і озброєними городянами зачинився геть зацькований цезар Василій.