Гості з греків
Шрифт:
Певний перемоги, самозваний імператор Варда Фока не квапився дертися на височезні, нездоланні стіни града Константина. Не обов’язково лізти на яблуню по яблуко: коли воно дозріє, само впаде. А цих могутніх циклопічних мурів ще ніхто не подолав, хоч під стінами міста розкладали багаття греки й латиняни, перси й скіфи, авари й вірмени, араби й серби, болгари й дружини київських князів… Аж надто високі і товсті стіни! Варда Фока мав примітивний, але найнадійніший план: він поклав задушити столицю без крові — задушити Царівград в залізних обіймах облоги з допомогою безжального царя Голода.
Та
Що лишалося ватагові заколотників?
Обіцяти усього від своїх щедрот.
І під Хрисополем та Авідосом воякам читали нові пречудові імператорські накази-новели. Читці-декламатори гучними, тренованими голосами розкотисто і врочисто провіщали з трибун, щільно оточених вояцтвом:
— Імператор воліє, аби його солдати йшли на битву з веселою душею, гарячим і вдоволеним серцем, не шкодуючи свого життя за священну справу. Імператор воліє зробити все, щоб запалити солдатську сміливість і пробудити в них хоробрість. А відтак, не буде шкодувати для вірних воїнів ані подарунків, ані привілеїв. Візьмемо Царівград, і так буде!
— І так буде! — радісно зітхав багатоголосий натовп.
А декламатор із списком новели в руці підвищує голос:
— Імператор ночами не спить — думає про добробут простого воїна, про щастя і достаток в його сім’ї. Він неусипно дбає, аби воїни користувалися усілякою повагою, цілком ними заслуженою. Їх, що віддають життя за святого імператора, він захищатиме в мирний час од зневаги чи поганого поводження з боку збирачів податків, що не приносять імперії жодної користі. Візьмемо Константинополь, і так буде!
Натовп аж реве:
— Хай буде так!
— Імператор вважає і наказує: за будь-яку провину солдат може бути засудженим і покараним тільки своїм прямим начальником, а більше ніким… Візьмемо Новий Рим, і для всіх солдатів буде шана!
— Хай буде так!
— Імператор вважає і наказує: необхідно підтримувати у солдатів бадьорий настрій, вдоволення, наснагу, а це зробить їх ще хоробрішими і стійкішими. А з допомогою таких відважних і одчайдушних героїв імператор не тільки захистить Візантію від купки підлих змовників, які на погибель усім посадили на троп нерозумного і пихатого хлопчака, що вже занапастив славне військо ромеїв, а й підкорить всі землі своїх ворогів і ворогів християн, які розумно і справедливо розподілить між своїми вірними солдатами, що ті землі повоюють. Візьмемо град святого Константина, і так буде!
— Хай буде так!
— Хай живе імператор!
—
— На штурм! На штурм!
— Смерть змовникам і зрадникам!
— Слава імператорові Варді Першому! Слава!..
У такі дні солдати вдосталь пили вино, вдосталь їли бараняче м’ясо, а їхні начальники роздавали гроші, кому сріблом, а кому й золотом, але всім — понад обумовлену раніше платню. А коли є гарна платня, ліпше віриться в обіцянки…
А в святому граді було непевно й тривожно. То в одному кутку, то в іншому невідомо звідки з’являються похмурі чаклуни й чародії, які дешево — за сухого коржа або кухоль вина — віщували долю по чорній, таємній і забороненій синклітом чаклунській «Книзі царя Соломона», викликаючи за свідків демонів з усіх чотирьох стихій.
Розповідали, що один з тих чаклунів посварився у лазні з простим людом за звичайний лежак, страшенно розлютився і в гніві своєму страхітливими і моторошними закляттями, що й не запам’ятати, викликав просто з гарячого водогону якихось дивних, понурих і несамовитих, чорних, немов у пекельній смолі скупаних, людців. А ті, хоч і малі на зріст, нещадними стусанами повиганяли на вулицю у чому мати народила всіх, хто мився тоді в лазні. А чаклун зник — забрав одяг вигнаних і заліз разом з чорними людцями у водогін з киплячою водою. Двох чаклунів після того побили на вулиці камінням, коли ж роздивилися — то зовсім були не чаклуни, а майстри по мідному ділу, батько й син. Ох-ох-ох…
Саме тоді одна невеличка швидкохідна галера вирушила у далеку путь — аж на Русь, на уклін та по ласку князя Володимира, такого ж молодого володаря, як і василевс ромеїв. Але Володимир-князь був сильний у державі своїй. Це ж він нещодавно віддав василевсові варягів, які досі стовбичать на стінах Константинополя. Слугували вони василевсові вірно, бо платню мали добру.
Але не по нових варягів їхали ромеї, а по воїнів-русів, діди і прадіди яких зухвало чіпляли свої щити на головній брамі Царівграда, а батьки рубали під стінами дунайської фортечки Доростола ромейське військо під проводом василевса Іоанна Цимісхія.
І хоч які коштовні дари з цезаревої скарбниці привезли імператорські посланці в трюмі галери-корабля, та лише вчора Володимир-князь нарешті сказав ромеям, що вочевидь нетерпеливилися:
— Добре. Даю вам рать.
Помовчав і запитав:
— А що ви даєте мені?
І таки ж вчора всохлий, мабуть, аж до свого старечого мозку синклітик Сімеон Пафлагонський остаточно зіпсував усю трапезу…
Отож запитав Володимир-князь:
— А що ви даєте мені?
Полегшало на серці у Никифора Тавра, звеселився він, бо мав широкі повноваження. Князь нарешті почав торг, а вторгуватися можна хоч би й зараз.
— А чого ж ти хочеш, князю? — запитав ромей, хитро мружачись: вмів торгуватись.
— А що ти пропонуєш?
— Усе, чого забажаєш. Тільки скажи. Землі? Золото? Коштовності? Найкращу у світі зброю? Торговельні пільги? Що?
На це князь Володимир тільки задумано мовив:
— Кажеш, усе, чого забажаю?
— Так, усе, чого забажаєш! — сказав ромей, а сам чомусь стривожився.
— Але я не хочу ні срібла, ні золота, ні коштовностей, ані земель, ні зброї, ані пільг…