Гості з греків
Шрифт:
— А чого ж ти хочеш? Кажи! Ми все маємо.
І тоді стольний князь града Кия відказав незворушно і недбало, ніби мова зайшла про якусь дрібну дещицю:
— Я хочу в жони царівну Анну, дочку царя і цареву сестру.
Ці тихі, спокійні слова заскочили навіть Никифора Тавра, котрого вже було насторожила неясна, інтуїтивна тривога. А що казати про Сімеона Пафлагонського? У нього геть відібрало мову, як у підступного біблійного змія. І справді, цього обміну «дружина на дружину» візантійці не передбачили, бо навіть подумки ніхто не припускав такого зухвальства, що межувало в їхніх очах із блюзнірством. Порфірородну
Але Никифор Тавр вмить осягнув, куди хилить не вельми балакучий князь русів, одразу збагнув його задум — хоче князь підняти град Кия аж до ока всесвіту — святого града Константина, хоче стати врівень і породичатися з самим божественним василевсом, хоче привернути до Русі очі всього світу і утвердити свою корону серед європейських королів. Далеко виміряв списами своїх ратників руський володар. Було над чим мізкувати і сушити голову. Без мудрої поради логофета дрому, без думки на те василевса…
Погодитись?..
Відмовити?..
А як поведеться руський князь? А якщо справді відмовити?..
Але ж це означатиме не що інше, як відмовити цезареві у такому жаданому рятунку. І царівні Анні — теж. Живими трупами згниють вони в кам’яних колодязях острова-в’язниці Прота…
Обіцяти? А потім забути обіцянку, як неоднораз робили?..
Але у Константинополі добре відають, що руси ніколи не жалують своїх боржників і погрозливо бряжчать мечами, вимагаючи платні по всьому рахунку…
Не знав Никифор Тавр, що й сказати і на що наважитись, а от Сімеон Пафлагонський знав, що сказати, і сказав. Краще б у нього навіки відібрало мову!
Князь терпляче очікував, аж тут обличчя Сімеона, темне, як закіптявлена ікона, раптом пішло плямами, а він сам від невгамованого обурення дрібно-дрібно затрусився, що здавалося, ось-ось заторохтять його кістки під напнутою, мов на виснаженому одрі, шкірою. Та у праведного отця ігумена ще стало сил, аби прикласти ковшиком долоню до вуха і перепитати:
— Що?!
Володимир-князь не ухилився од відповіді і твердо повторив:
— Хочу в жони царівну Анну, дочку царя і цареву сестру.
Тоді Сімеон за вже усталеного традицією підвівся за трапезним столом:
— Нерозумна твоя вимога, князю! Не бувати порфірородній християнці за ідолопоклонником, як не зійти Сонцю із заходу!
Як на лихо, князь не сперечався.
— Що ж, — спокійно погодився на це він, — як не бувати, то й не бувати. Але й вам тоді не бачити мого війська, як мені царівни.
Сімеон заволав:
— Схаменися, князю: твоя вимога нездійсненна! Подумай сам: хіба почне хтось будувати чужий дім, руйнуючи свій?
І знову уник суперечки Володимир.
— Що ж, — сказав він, — тоді руйнуйте свій дім, не будуючи чужого.
— Але ж віддати царівну за тебе, — з непідробним жахом зойкнув синклітик, — значить приректи порфірородну душу на довічні муки в геєні
Але це князя, видно, найменше турбувало.
— Щось притомився я за трапезою, — позіхнув він, прикриваючи долонею рота, — піду відпочину. — І він у супроводі отроків покинув гридню, навіть не поглянувши в бік грізно набурмосеного отця ігумена.
Це сталося вчора, опівдні. І що ж? Синклітик, ніби нічого прикрого й не трапилося, ніби він під рукою мав до послуг небесне воїнство з вогненними мечами архангела Михаїла, увечері розробляв собі казармений спосіб моління, а сьогодні вранці благостно поринув у невинні роздуми про трійцю, співвідношення іпостасей і квадратуру кола…
Никифор Тавр мерзлякувато пересмикнув плечима.
Що ж буде тепер?
Пропозицію зроблено — пропозицію відхилено.
Ромей дивився з київської стіни вдалину, аж туди, де в сизуватій імлі блідли дніпровські заплави. Земля за Дніпром беззахисна, рівна, як стіл, — дивись і все побачиш мов на долоні. А тут, на правобережжі, раптом круто здіймаються височенні горби, глибоко проорані ярами. Не має Київ кам’яних мурів, а тільки дерев’яні вежі, поєднані між собою нахиленими на ворога дубовими палісадами, а в йти його на меч і на дим пустити важко. Смішне слово: палісади. Але Никифор Тавр надто добре розумівся на ратному ділі, аби побачити, що нападникові тут не до сміху. Ось, ліворуч, близько — стріла долетить, височить гора Дитинка, на ній — фортечка з воями, а ліворуч — гора Хоревиця, на якій громадиться укріплений теремний двір княгині Ольги. А між ними, якщо дивитися прямо, вздовж Гончарного яру, видно зубчастий частокіл, що увінчує гору Щека. І все це відокремлене одне від одного стрімкими урвищами, кільцевими ярами, річками Глибочицею і в’юнкою Киянкою. Незатишно тут нападникові. Хто ж піде в це місто-пастку, де удару слід чекати звідусіль — в груди, в боки, в спину? Могутні мури і вежі у града Константина, та найміцніша стіна — це збройний народ. Як тут…
І все ж (подумки Никифор із втіхою відзначив це) київські дозорці день і ніч тривожилися пильними очима на степ, вдивлялися з-під руки на тремтливий у літні дні обрій: чи не здіймають чорною хмарою пилюку копита печенізьких коней? Ось хто тримає за руку і стереже з арканом Русь! Ось до кого ромеям слід споряджати посланців з імператорськими дарами! Щоб одна сила знесилювала іншу…
Никифор Тавр нахилився, підняв камінець і кинув зі стіни в урвище. Камінь застрибав униз, роблячи все довші і розгонистіші стрибки. Із кущів вихопився розімлілий на сонці, що вже добре пражило, наляканий кіт з розпущеним хвостом…
А все-таки руський князь хитрий і тямущий не по літах. Видно, добрих радників має. Бач, милостиво дозволив Сімеонові не з’являтися до гридні на трапезу…
Розділ 14
УГОДА
Опівдні, як і завжди, візантійці були покликані на трапезу.
Гридниця дещо дивувала їх своїм своєрідним призначенням і відповідною до цього будовою. Розташована була за князівськими хоромами, одним кінцем впиралася в палісад, протинала, мов палець, половину фортечного плацу, а другим кінцем впиралася у високу квадратну вежу. Вона мала підвали, служби і невеличкі чисті кліті-відпочивальні, як на гостинному дворі. Вежа була з’єднана дерев’яним переходом з покоями князя.