Гойдалка дихання

Мюллер Герта

Яма схожа на вокзал, так само напівнакрита дахом і така ж відкрита для всіх перетягів. Сильний вітер, суворий мороз, короткі дні, необхідність електричного освітлення вже в обід. Перемішаний вугільний і сніговий пил. Або ж косий вітер і дощ в обличчя, а крізь дах просочуються ще більше краплі. Або виснажлива спека і довгі дні з сонцем і вугіллям, аж поки ти не падаєш з ніг. І настільки ж важким, як розвантажування, є назва цього вугілля — «марочне вугілля», — можна тільки спотикатися об кожне з цих слів, неможливо прошептати це, як, наприклад, назву газового вугілля.

ГАЗОВЕ ВУГІЛЛЯ летюче. Його везуть із Ясинуватої. Начальник

вимовляє назву газового вугілля майже пошепки: ГАЗОВЕ. Це звучить, як заячий біль, заєць — німецькою «газе», а біль — «ве». Тому я люблю це вугілля. У кожному вагоні є грецькі горіхи, лісові горішки, кукурудза і горох. Кожна ляда на вагоні — а їх п'ять — піддається легко, можна відчинити навіть, як то кажуть, голими руками. П'ять разів шурхотить донизу газове вугілля, легке, кольору шиферу, тільки вугілля, без шлаків. Дивишся на нього і думаєш: газове вугілля має м'яке серце. Газове вугілля розвантажене, ґрати і далі здаються такими порожніми, ніби нічого між них не впало. Ми стоїмо вгорі на ґратах. Внизу, у животі ями, повинні міститися гірські хребти й ущелини, повні вугілля. Тут розташований і склад газового вугілля.

У голові також є склад. Літнє повітря тремтить над ямою, зовсім як удома, і небо шовкове, як удома. Але вдома ніхто не знає, що я ще живий. Вдома дідусь їсть зараз холодний салат із огірків на веранді і думає, що я мертвий. І бабуся кличе курей до сараю, у затінок завбільшки з площу кімнати, кидає їм їжу і думає, що я мертвий. А тато з мамою, мабуть, у нашому будиночку в горах. Мама лежить у своєму саморобному матроському костюмі у високій траві посеред гірської галявини і думає, що я вже на небі. А я не можу поторсати її за плече і сказати:

— Ти любиш мене, я ще живий.

А батько сидить на кухні за столом і помаленьку напихає дробом патрони, тверді бляшані кульки для полювання на зайців, це буде вже незабаром, восени. Газове. Заячий біль.

ЯК ТЯГНУТЬСЯ СЕКУНДИ

Я ходив на полювання.

Кобеляна не було, а я тієї другої осені в степу вбив лопатою ховраха. Він видав короткий свист, схожий на сигнал потяга. А потім довго тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.

Я хотів його з'їсти.

Тут є тільки трава. А травою неможливо прибити тушку до стіни, як лопатою неможливо оббілувати. У мене не було ні інструментів, ні серця до цього. І часу теж не було. Повернувся Кобелян і побачив ховраха. І тоді я залишив його лежати, і все було так само, як тоді, коли тяглися секунди, поки розколоте на дві половинки тільце не зіштивніло. Газове. Заячий біль.

Батьку, колись ти хотів навчити мене, як свистіти у відповідь, коли хтось заблукає в лісі.

ПРО ЖОВТИЙ ПІСОК

Жовтий пісок може мати різні відтінки — від воднево-блідого до канарково-жовтого, може мати навіть злегка рожевий відтінок. Він ніжний, і його стає дуже шкода, коли його закопують у сірий пісок.

Кобелян знову забрав нас із Карлі Гальменом у приватну поїздку за жовтим піском. Цього разу він сказав:

— Ми поїдемо до мене додому. Я нічого не будую, але наближаються вихідні, а людина ж потребує культури.

Ми з Карлі Гальменом зрозуміли, що жовтий пісок — це культура. Жовтим піском посипали доріжки й у таборі, після весняної і осінньої

побілки. Це були прикраси до весняного свята Перемоги і осіннього свята Жовтневої революції. 9 травня збиралися святкувати першу річницю Перемоги. Але нам це нічого не дало, для нас це був другий рік у таборі. А потім прийшов жовтень. Весняні прикраси з жовтого піску давно були розвіяні вітром спекотних днів і змиті дощами. Тепер свіжий жовтий пісок лежав у табірному дворі, схожий на цукор. Пісок-прикраса для Великої Жовтневої революції, але це не був знак того, що нам уже можна їхати додому.

А наші поїздки не мали нічого спільного з прикрашанням. Ми тоннами возили жовтий пісок, а будівництво пожирало його. Це називалося пісочний КАР'ЄР. Він був невичерпний, як мінімум 300 метрів у довжину і 20 або 30 метрів завширшки, і всюди лише пісок. Відкрита розробка піску, оточена пісочною ареною. Піску вистачало на всю околицю. І чим більше піску видобували, тим вищою ставала арена, тим глибше доводилося вгризатися у ґрунт.

Якщо водій був хитрий, він примудрявся заїхати машиною просто у пісочну гору, тоді не треба було відкидати пісок собі за спину, а спокійно нагрібати його на тій же висоті або і взагалі зручно скидати собі вниз.

Від одного погляду на кар'єр сліпило в очах, це виглядало справді грандіозно — ніби відбиток великого пальця. Чистий пісок, ні грама землі у ньому. Прямі, розташовані паралельно одна до одної верстви, білі як віск, бліді як шкіра, світло-жовті, яскраво-жовті, охряні і рожеві, шар за шаром. Холодні і вологі. Пісок збивався у грудки під час копання і, висихаючи, злітав у повітря. Лопата рухалася ніби сама по собі. Машина наповнювалася швидко. І сама розвантажувалася, це був самоскид. Ми з Карлі Гальменом чекали на кар'єрі, поки Кобелян повернеться.

Кобелян, і той не витримував і лягав навзнак у пісок, чекаючи, поки ми завантажимо машину. Він заплющував очі і, можливо, навіть дрімав. Коли машина була повна, ми легко постукували кінцем лопати по його підошві. Він зривався на рівні ноги і кульгав до кабіни, ніби на дротяних ногах. А в піску залишався відбиток його тіла, так, ніби Кобелян двічі був тут, один раз у вигляді чистої форми, лежачи, а вдруге — стоячи біля кабіни з вологими ззаду штанами. Перед тим як сісти за кермо, він двічі спльовував у пісок, одною рукою хапався за кермо, а іншою тер собі очі. І їхав геть.

Тепер була наша з Карлі черга звалитися у пісок і нічого не робити, лише дослухатися, як він шурхотить, допасовуючись до кшталтів тіла. Угорі прогиналося над нами небо. Між небом і піском тягнулася нитка трави, ніби горизонт. Час був непорушним і гладким, а довкола нас мерехтіли мікроскопічні блискітки. У наші голови зазирала далечінь, так ніби ти втік кудись і тепер належиш усім на світі піскам, а не примусовій роботі тут, на місці. Це була втеча лежачи. Я зник кудись під горизонт без жодних наслідків і небезпек. Пісок підтримував мою спину знизу, а небо, піднімало моє обличчя до себе. Незабаром небо сліпло, і мої очі стягували його до себе вниз, мої очні яблука і скроні були наповнені небом, цілковито і непорушно синім. Накритий небом, я був непомітним, ніхто не знав, де я. Навіть туга за домом не знала. У піску небо не могло урухомити час, але і повернути назад теж не могло, так само як жовтий пісок не міг змінити річниці Перемоги, ні третьої, ні четвертої. І після четвертої річниці ми все ще були в таборі.