Гойдалка дихання

Мюллер Герта

Вранці відразу після гімну голод спішив разом зі мною на сніданок, до Фені. До цього надлюдського першого рішення: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію хліба… і так далі.

Як далеко.

Щодня янгол голоду вигризав мій мозок. А одного дня він підняв мою руку. І цією рукою я мало не вбив Карлі Гальмена — йшлося про кримінальний випадок із хлібом.

Карлі Гальмен мав цілий вільний день і з'їв увесь свій хліб ще на сніданок. Усі пішли працювати. Карлі Гальмен залишився у бараку сам-один аж до вечора. А увечері відкладений Альбертом Ґіоном хліб зник. Альберт Ґіон п'ять днів підряд був мужнім і заощадив собі п'ять шматочків хліба, цілу денну порцію. Він був цілий день із нами на роботі і, як і всі ми, хто заощадив собі трохи хліба, цілий день думав про вечірню

зупу з хлібом. А повернувшись після роботи, він, як і всі, перш за все запхнув руку під подушку. Але там уже не було хліба.

Хліба не було, а Карлі Гальмен сидів у спідній білизні на своїх нарах. Альберт Ґіон підійшов до нього і мовчки двічі вдарив кулаком. Карлі Гальмен, теж мовчки, виплюнув на ліжко два зуби. Акордеоніст повів Карлі, тримаючи за шию, до відра з водою і запхнув його голову всередину. Спершу чулося булькання, потім хрипіння, а потім все затихло. Барабанщик витягнув голову з води і душив за шию так довго, аж поки рот Карлі не викривився так само потворно, як рот Фені. Я відіпхнув барабанщика геть, але роззувся зі своїх дерев'яних черевиків. І тримав черевик у руці так, що мало не вбив ним хлібного злодія. Адвокат Пауль Ґаст до цього моменту спостерігав за всім зі своїх нар. Він стрибнув мені на спину, забрав у мене черевик і кинув ним у стіну. Обісцяний Карлі Гальмен лежав біля відра і відригував хлібним слизом.

Бажання вбити потьмарило мені розум. І не лише мені, всі ми були в одній банді. Ми витягли Карлі у закривавленому і засцяному спідньому з барака надвір, у ніч. Був лютий. Ми поставили його до стіни барака, він захитався і впав. Не домовляючись, ми з барабанщиком зняли штани, а разом із нами і Альберт Ґіон та інші, й один за одним насцяли Карлі Гальмену в обличчя. Адвокат Пауль Ґаст разом із нами. Загавкали двоє сторожових псів, за ними прибігли вартові. Пси почули кров і скавуліли. Вартовий матюкався. Адвокат і вартовий занесли Гальмена до медпункту. Ми дивилися їм услід і витирали кров із рук. Усі мовчки пішли у барак і залізли у ліжка. У мене на долоні була пляма крові, я подивився на неї на світло і подумав, яка світло-червона кров у Карлі Гальмена, ніби сургуч, добре що з артерії, а не з вени. У бараку було дуже тихо, і я почув, як шипить хробак у годиннику з зозулею, близько, ніби у мене в голові. Я більше не думав ні про Карлі Гальмена, ні про безкінечно біле рядно Фені, ні навіть про недосяжний хліб. Я поринув у глибокий спокійний сон.

Наступного ранку нари Карлі Гальмена були порожніми. Ми пішли до їдальні, як завжди. На снігу теж було порожньо і чисто, вночі нападав свіжий сніг. Карлі Гальмен пролежав два дні у медпункті. А потім сидів разом із нами в їдальні. Його рани гнили, а очі і губи були посинілими і напухлими. Справу з хлібом забули, всі поводилися, як завжди. Ми більше не згадували про крадіжку Карлі Гальмена. А він не згадував про те, як ми його покарали. Він знав, що заслужив це. Хлібний суд не засідає, він карає. Нульова зона не знає параграфів, їй не потрібні закони. Вона сама закон, бо янгол голоду — це також злодій, який краде мозок. Хлібна справедливість не знає ні попередніх слухань, ні апеляції, вона перебуває лише у теперішньому. Зовсім прозора або цілковито загадкова. У кожному разі насильство хлібної справедливості інше, ніж насильство, позбавлене голоду. Неможливо оцінювати хлібну справедливість відповідно до звичайних моральних норм.

Час хлібної справедливості був у лютому. У квітні Карлі Гальмен сидів на кріслі у перукаря Освальда Енйетера. Рани Карлі загоїлися, борода відросла, ніби потоптана трава. А я був наступним за ним у черзі і дивився на нього у дзеркало, за мною, як завжди, стояв Тур Прікуліч. Перукар поклав свої м'які долоні на плечі Карлі і запитав: відколи нам бракує двох передніх зубів. Не до мене і навіть не до перукаря, а звертаючись до самих лише м'яких рук, Карлі Гальмен сказав: від часу кримінального випадку з хлібом.

Коли його бороду зголили, на стілець сів я. Це був єдиний випадок, коли Освальд Енйетер під час гоління насвистував щось на зразок серенади, а з-під піни викотилася крапля крові. Не світло-червоної, як сургуч, а темної, ніби ягода малини на снігу.

МАДОННА МІСЯЧНОГО СЯЙВА

Коли

голод стає особливо нестерпним, ми починаємо розмови про дитинство і про їжу. Жінки вміють детальніше описувати їжу, ніж чоловіки. А найдетальніше про їжу розповідають сільські жінки. У них кожен рецепт має як мінімум три акти, ніби театральна п'єса. Через різницю поглядів про ті чи інші складники наростає напруження. Особливо сильне напруження наростає у момент, коли з'ясовується, що у начинку із сала, хліба і яйця слід додати не половину, а цілу цибулину, і не чотири, а шість зубків часнику, і коли цибулю і часник треба не просто порізати, а потерти. І коли булочки з сезамом виявляються кращими за хліб, а кмин кращим за перець, а майоран просто найкращий із усього, навіть кращий, ніж естрагон, останній все одно пасує тільки до риби, а до качки вже ні. І коли начинку слід запихати між шкірою і м'ясом, щоб вона увібрала в себе під час смаження підшкірний жир, або коли її слід запихати точно у шлунок і нікуди більше, щоб під час смаження вона не увібрала у себе підшкірного жиру, тоді настає кульмінаційний момент усієї вистави. Іноді рація опиняється на боці качки, фаршированої на євангелістський манер, іноді — на католицький.

А коли сільські жінки починають на словах готувати домашні макарони для зупи, це точно триває як мінімум півгодини, поки вони домовляться про точну кількість яєць, про те, чи тісто мішати ложкою, чи місити руками, поки тісто на макарони не стане тоненьким, аж прозорим, ніби скло, але при цьому ніде не порветься і висохне на дошці. А потім поки його загорнуть у рулет і поріжуть, а тоді аж поки макарони з дошки потраплять у зупу, а зупу готуватимуть довго і повільно або, навпаки, швидко і на великому вогні, поки зупу поставлять на стіл і кинуть у неї велику жменю або, навпаки, лише трохи свіжопорізаної зелені петрушки, це потриває ще чверть години.

Міські жінки дискутують не про те, скільки яєць потрібно взяти на тісто, а про те, скільки можна заощадити. А оскільки вони постійно і на всьому заощаджують, то їхні рецепти не годяться навіть на пролог для театральної п'єси.

Переповідання куховарських рецептів вимагає набагато більшого акторського мистецтва, ніж розповідання анекдотів. Кульмінаційний момент повинен спрацювати, попри те, що у ньому немає нічого смішного. Тут, у таборі, жарт починається вже на словах: ТРЕБА ВЗЯТИ. Кульмінаційний момент полягає у тому, що тут ні в кого нічого немає. Але про це не говорять. Кулінарні рецепти — це жарти янгола голоду. Вже саме потрапляння до жіночого барака нагадує покарання різками. Коли туди заходиш, треба сказати, кого ти шукаєш, бажано ще до того, як тебе про це запитають. Найкраще просто спитати самому:

— А Труді є?

І поки ти ще питаєш, найкраще самому пройти ліворуч, знайти третій ряд, де розташовані нари Труді Пелікан. Одноповерхові залізні нари тут розташовані так само, як у чоловічому бараку. Деякі завішані ковдрами, для кохання. Я ніколи не хочу за цю ковдру, я хочу тільки послухати кулінарні рецепти. Жінки вважають мене надто несміливим, бо у мене колись були книги. Їм здається, що читання робить людину делікатнішою.

Я ні разу не читав у таборі привезені з собою книги. Папір тут суворо заборонений. Протягом половини першого літа я ховав свої книги за бараком під цеглою. А потім виміняв. За 50 сторінок цигаркового паперу від Заратустри я отримав мірку солі. А за наступних 70 навіть мірку цукру. За цілого «Фауста» у полотняній обкладинці Петер Шіль зробив мені власний бляшаний гребінець для вичісування вошей. Добірку поезії восьми століть я з'їв у вигляді кукурудзяної муки і свинячого смальцю, а тоненького Вайнгебера поміняв на просо. Від цього не станеш делікатним, радше потайним.

Потай я роздивляюся після роботи нових росіянок, яких прислали до нас. Роздивляюся в душі. Настільки потай, що сам не знаю навіщо. Вони вбили б мене, якби довідалися.

Я вкотре не проявив сили волі і з'їв увесь хліб на сніданок. Тож тепер знову сиджу в жіночому бараку поряд із Труді Пелікан на краю її нар. Обидві Ціррі приходять до нас і примощуються навпроти, на місце Коріни Марку. Вона вже кілька тижнів у колгоспі. Я дивлюся на їхнє золотисте волосся і темні родимки на худих пальцях і, щоб не відразу починати розмову про їжу, розповідаю про своє дитинство.