Хатина дядька Тома
Шрифт:
— Ні, люблю.
— От дивина!
Єва змовчала. Якусь хвилю очі її незворушно й замислено дивилися перед себе.
— І все ж, милий братику, — сказала вона, — люби бідного Додо й будь до нього добрий, хоч би заради мене!
— Заради тебе, сестричко, я ладен полюбити кого хочеш. Повір мені, кращої, ніж ти, я ще ніколи не бачив!
Анрік промовив це так гаряче, що його вродливе обличчя аж спалахнуло. Єва вислухала його спокійно, анітрохи не змінившись на личку, і тільки сказала:
— Я дуже рада, любий Анріку, що ти так думаєш. Сподіваюся, ти не
Дзвоник до обіду поклав край їхній розмові.
Розділ XXIV
Недобрі ознаки
Через два дні після того Олфред і Огюстен Сен-Клери попрощалися. У товаристві двоюрідного братика Єва дуже збуджувалась і тепер, стомлена надмірним напруженням, почала швидко підупадати на силі. Кінець кінцем Сен-Клер погодився вдатись до медицини. Досі він цього вперто уникав, боячись визнати в такий спосіб страшну правду. Та наступні кілька днів Єва почувала себе так погано, що не могла й виходити з дому, і він послав по лікаря.
Марі Сен-Клер навіть і не помічала, як в’яне та марніє її дочка, бо саме в той час цілком заглибилась у вивчення двох чи трьох нових недуг, жертвою яких вона себе уявила. Вона мала непохитне переконання, що ніхто так не страждає, та й не може страждати, як вона сама, і обурено відкидала хоч найменший натяк на те, що хтось, крім неї, може захворіти. В таких випадках вона завжди твердила, що то просто лінощі або малодушність: от, мовляв, якби хто зазнав усіх тих мук, що їх терпить вона, то швидко збагнув би різницю.
Міс Офелія кілька разів намагалася збудити в ній материнську тривогу за Єву, та все марно.
— Не бачу я, щоб дитина була недужа, — відказала Марі. — Он як вона бігає та пустує.
— Але вона кашляє.
— Кашляє! Кому ви говорите про кашель! Та я сама все своє життя кашляю. Коли я була така, як Єва, всі думали, що в мене сухоти. Няня ніч у ніч сиділа білля мого ліжка. А що там Євин кашель!
— Та вона ж слабне, задихається.
— Ет, і зі мною скільки років те саме було. Нервовий розлад, ото й тільки.
— А як вона пітніє ночами!
— Я теж пітнію ось уже десять років. Мало не щоночі білизну на мені хоч викручуй. Сорочки до рубця мокрі, а простирала няня вішає сушити! Де там Єві так пітніти!
І міс Офелія на якийсь час замовкала.
Та тепер, коли хвороба Єви стала очевидна й довелося покликати лікаря, Марі враз заговорила по-іншому. Мовляв, вона знала, вона завжди передчувала, що їй судилося бути найнещаснішою з матерів. І от тепер, така хвора, вона мусить дивитися, як її єдина, її укохана крихітка сходить у домовину! Ночами Марі не давала спокою няні, а від рана до темна без угаву розводилася про нове тяжке горе, що випало на її долю.
— Марі, люба, не кажи такого! — умовляв її Сен-Клер. — Не можна ж отак зразу й зневірятися.
— Тобі, Сен-Клер, недоступні материнські почуття! Ти ніколи не розумів мене, тож не розумієш і тепер!
— Але не говори так, наче вже всьому
— Я не можу ставитись до цього так незворушно, як ти, Сен-Клер. Коли тобі байдуже до того, що твоя дитина під такою страшною загрозою, то мені аж ніяк. Для мене це надто тяжкий удар, та ще й після всього, що я мусила зносити.
— Єва справді квола дитина, — казав Сен-Клер, — я завжди це знав. Вона швидко виросла, це її виснажило, і її здоров’я таки викликає побоювання. Але останніми днями її просто зморила спека, до того ж вона трохи перевтомилася, коли тут був її двоюрідний братик. Лікар каже, що можна сподіватися на краще.
— Ну, коли ти можеш тішити себе надіями, тим краще для тебе. Блаженні ті люди, що мають нечутливу душу. Певне ж, і я хотіла б не брати цього так близько до серця — воно неодмінно мене доконає! О, якби ж то я могла бути така незворушна, як ви всі в цьому домі!
І «всі в цьому домі» несамохіть бажали їй того самого, бо Марі, хизуючись перед слугами своїм новим нещастям, зробила з нього привід до незчисленних нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того, що її оточують бездушні, нечутливі людці, яким байдуже до її страждань.
Бідолашна Єва іноді чула ті нарікання і мало очі не виплакала з жалю до матері, що так побивалася через неї.
Десь тижнів через два Єва почула себе куди краще. То був один з тих оманливих відступів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зраділий батько запевняв, що скоро вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце — сердечко самої Єви…
Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. її сердечко боліло тільки за тих, кого вона залишала, а найдужче — за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що займає в його серці куди більше місця, ніж будь-хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна й чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її — адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.
Жаліла вона й добрих, відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, однак Єва напрочуд рано дозріла розумово, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу душу. її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, врятувати і обдарувати ласкою не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, щоб ш здійснити ті поривання.