Хатина дядька Тома
Шрифт:
— Знаєш, дядечку Томе, — сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові, — а я розумію, як ото хочеться вмерти заради когось іншого.
— Чому, панночко Єво?
— Бо я й сама таке відчуваю.
— Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.
— Я не можу пояснити… Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних… кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками… і ще коли я почула про сердешну Прю — який то був жах, правду ж? — та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, якби моя смерть визволила їх від
Том позирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши поклик батька, швиденько гайнула додому, ще довго дивився їй услід, раз у раз витираючи очі.
Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, золотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від гарячки очима, вона вся світилася у промінні призахідного сонця.
Сен-Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті. Та вигляд дівчинки так болісно вразив його, що він умить забув про свій намір і рвучко пригорнув її до себе.
— Єво, ластівко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?
— Тату, — несподівано твердо промовила Єва, — я давно вже хотіла дещо тобі сказати. То давай скажу тепер, поки ще не знесиліла.
Сен-Клера неначе морозом обсипало. Єва сіла батькові на коліна, прихилилася голівкою до його грудей і сказала:
— Тепер уже з цим нема чого критися, тату. Настає мені година піти від вас. Я піду й ніколи більше не повернуся! — І горло їй здавило ридання.
— Та ну ж бо, моя люба донечко! — мовив Сен-Клер. Його бив дрож, але він силкувався говорити весело. — Ти просто знервована й трохи підупала духом. Не треба вдаватися в такі чорні думи. Ось поглянь, яку я тобі купив статуетку!
— Ні, тату, — сказала Єва, лагідно відсуваючи дарунок, — не обманюй себе! Мені анітрохи не краще, я це знаю напевне. І я скоро піду. Я не знервована і духом не підупала. Якби не жаль було тебе, тату, і всіх моїх друзів, я почувала б себе тільки щасливою. Я сама хочу піти… так хочу!..
— Що ж тобі, ластівко, тут не до серця? Хіба не робиться для тебе все, що можна, аби лиш ти була щаслива?
— І все ж я хочу піти… А жити хотіла б хіба що задля своїх друзів. Багато чого смутить мені серце, здається жахливим. Отож краще мені піти… Але я не хочу залишати тебе… Мені несила навіть про це подумати!
— Що ж тебе смутить і жахає, доню?
— Та всі оті речі, що день у день діються довкола. Мені жаль наших бідних слуг. Вони так люблять мене, такі до мене добрі! Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні!
— Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?
— Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж… А згадай-но господарів нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! — І Єва здригнулася.
— Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.
— Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім
— На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно справді зло, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити — я не знаю.
— Тату, ти ж такий добрий і благородний, завжди так гарно говорив. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.
— Коли ти помреш, Єво!.. — схвильовано вигукнув Сен-Клер. — Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!
— Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що-небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить… Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!
— Ну годі, годі, ластівко! — заспокійливо мовив Сен-Клер, ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.
— І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки… — вона затнулась і нерішуче докінчила: —як тільки мене не стане.
— Гаразд, серденько, я зроблю все… все, що ти скажеш.
— Любий тату, — мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою, — от якби нам піти разом…
Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.
— Ти прийдеш до мене, — додала вона тихо і впевнено.
— Я піду за тобою. Я тебе не забуду.
Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен-Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором — довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен-Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.
Розділ XXV
Маленька наставниця
Було недільне надвечір’я. Сен-Клер сидів на веранді, простягшись у плетеному кріслі, і тішився сигарою. Марі лежала на канапі проти розчиненого на веранду вікна, сховавшись від москітів за прозорою флеровою завісою. В руці вона тримала гарно оправлений молитовник. Була неділя, отож Марі й удавала, ніби читає, хоч насправді куняла над розгорнутою книжкою, то розплющуючи очі, то знову їх заплющуючи.