Хатина дядька Тома
Шрифт:
— Ану, тітонько, пострижіть овечку.
— Що це тут діється? — спитав Сен-Клер, заходячи до кімнати з якоюсь садовиною для Єви.
— Нічого, тату. Просто я хочу, щоб тітонька трохи підкоротила мені кучері. Вони такі буйні, що аж голові жарко. А ще я хотіла б подарувати декому по кучерику.
Міс Офелія принесла ножиці.
— Обережно, не зіпсуйте! — сказав батько. — Стрижіть знизу, щоб не було помітно. Євині кучері — моя втіха.
— О тату! — скрушно мовила Єва.
— Атож, і я хочу зберегти їх у всій красі
— Я ніколи вже туди не поїду, тату. Мені лежить інша дорога. Ну повір же ти мені! Невже ти не бачиш, тату, як я слабшаю з кожним днем?
— Чому ти хочеш, щоб я повірив у таке страхіття, Єво? — спитав батько.
— Бо це правда, тату. І якщо ти повіриш тепер, то може, звикнеш до цього, як і я.
Сен-Клер стулив уста й похмуро дивився, як один по одному падають Єві на коліна її прекрасні довгі кучері. Вона брала їх у руки, сумно розглядала й накручувала на тоненькі пальчики, вряди-годи занепокоєно позираючи на батька.
— Оцього я завжди боялася, — промовила Марі. — Оце й підточувало день у день моє здоров’я і зводило мене в домовину, хоч усім до того байдуже. Я давно вже знала, що так буде. І скоро ти побачиш, Сен-Клер, що я таки мала рацію.
— І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! — неприязно й гірко відказав Сен-Клер.
Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.
Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд людини, що вже не належить до цього світу. Вона явно бачила, розуміла й належно оцінювала всю різницю між ними.
Трохи згодом вона поманила батька рукою. Сен-Клер підійшов і сів поруч неї.
— Тату, я дедалі знесилююсь і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!
— Кажи, доню, кажи, — мовив Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи ручку Єви.
— Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, повинна сказати, — провадила Єва.
Гаразд, — покірливо згодився Сен-Клер. Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.
Єва лежала, відкинувшись на подушки. її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, що вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних глибоких очей, які сумовито спинялись на кожному.
Слуги принишкли, вражені цим видовищем, натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали поруч неї, відвернуте обличчя батька, хлипання Марі — все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.
Єва підвела голову й окинула кожного довгим пронизливим поглядом.
— Любі мої друзі, — промовила Єва, — я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися… Я залишаю вас. Десь тижнів через два ви мене більше не побачите…
Тут дівчинку спинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.
Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, щоб усі почули її за тим тужінням:
— Якщо ви мене любите, то не перебивайте…
— Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас бог береже!.. — одностайно озвалися всі.
— Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, щоб ви, кожного разу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила…
Неможливо змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони плачучи ставали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.
Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.
Нарешті біля Єви залишилися тільки Том і няня.
— Ось, дядечку Томе, — промовила Єва, — поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню! — додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.
— Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму! — . вигукнула віддана служниця. — Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! — І няня гірко заридала.
Міс Офелія лагідно вивела її і Тома з кімнати й думала, що вже все. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.
— А ти звідки взялася? — суворо запитала вона.
— Я весь час тут, — відказала Топсі, витираючи сльози з очей. — О панночко Єво, я завжди була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?
— Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на… Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!
— Ой панночко Єво, я так стараюся! — поважно промовила Топсі. — А як же тяжко бути хорошою! Мабуть, це тому, що я не звикла, от правда!..
Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.
Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері, Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.
Сен-Клер весь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушив з місця й тоді, коли всі пішли з кімнати.
— Тату! — мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.