Хатина дядька Тома
Шрифт:
Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі, чутливі, і, тим часом як міс Офелія наглядала за прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.
Скрізь, як і перед тим, були квіти — білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька
Двері знову відчинились, і на повозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з припухлими від сліз очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.
— Іди геть! — ще рішучіше мовила пошепки Роза. — Тобі тут нема чого робити!
— Ой, пусти мене! Я принесла квітку… таку гарну! — сказала Топсі. — Дозволь мені покласти там, тільки оцю одну.
— Іди геть! — ще рішучіше мовила Роза.
— Не чіпай її! — обізвався Сен-Клер, раптом тупнувши ногою. — Нехай зайде.
Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу біля ліжка і зайшлася голосним плачем.
До кімнати квапливо зайшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.
— Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти… так хочу!
У голосі її бринів відчайдушний розпач. Кров прилинула до блідого, наче мармурового обличчя Сен-Клера, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.
— Встань, дитино, — тихо промовила міс Офелія, — не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі…
— Але ж я її не побачу! — відказала Топсі. — Я ніколи більше її не побачу! — І знову заридала.
Якусь хвилю всі стояли мовчки.
— Вона казала, що любить мене! — голосила Топсі. — Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!
— А й правда, — сказав Сен-Клер. — І все ж таки, — обернувся він до міс Офелії, — постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.
— Ой, краще б мені й світу білого не бачити! — не вгавала Топсі. — Нащо він мені, нащо!
Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самої з очей капали сльози.
— Топсі, нещасна ти дитино, — сказала вона, привівши її до своєї кімнати, — не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.
Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали по її щоках. Від тієї хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.
«О люба моя Єво, чи зробив хто-небудь стільки добра, як ти за своє коротке життя? — думав Сен-Клер. — А яку відповідь дам я сам за всі мої довгі літа?»
Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ходу тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі
А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.
— Сен-Клер не зронив ні сльозинки, — казала вона. — Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність, — адже він знав, як тяжко вона страждала.
А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.
Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен-Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.
Через кілька днів Сен-Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан „„.
Сен-Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх — лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.
— Містер Сен-Клер — дивовижна людина, — скаржилася Марі міс Офелії. — Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.
— Кажуть, тиха вода греблі рве, — промовила міс Офелія пророчим тоном.
— Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен-Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!