Херем
Шрифт:
Я розстеляю подертий плащ, що править водночас і за ковдру, а трійця всідається неподалік, мовби й не потребуючи сну. Може, так і є, але для мене закриті джерела їхньої снаги, і я засинаю під янгольський гомін, неначе під колисанку. Через це, либонь, і сниться мені всіляка чортівня. Найсправжнісінька причім: пустельні упирі, демони спеки і труиних криниць, машкхіти-згуб-ники і козлоногі сегірім – воїнство, що зібралося не для битви, а для свята, і відомо мені, що вони обирають царя. Вже й корона чекає па обранця, вже бачена
А проте, і з них часом буває користь. Зраночку, коли ми намагаємось ввійти до міста, стража відразу ж намацує поглядом мене, злиденного, ще й виваляного в глиці та поросі опісля незатишної ночівлі. Тут уже, подумалося, і все, кінець мандрівці, однак Сенсеной поважно повідомляє, що вони троє супроводжують злочинця – в моїй особі – до міської управи, Сеной промовисто кладе долоню на руків'я різака, а Сенгелаф підкидає в долоні срібного сікля. Отак би й мандрував – з усіма вигодами! Хоч, правда, із божеськими почестями ніхто так і не нагодився.
А в Ір-Оламі, виявляється, нині правлять торг. Від самого царського весілля не пригадую тут такої тисняви, але відомо, в чому річ – весняний караван з Кіннахі, котрого так і не вполювали мої давнішні братчики. Сам караван такого велелюддя, звісно, не спричинить – але іроламські крамарі вкупі з купцями з найближчих околиць не могли не скористатися нагодою. От і маєш нині – не пройти, не пропхатися. Хіба справді, як Сеной, виставити вперед потужне плече та скорчити неприязну пику – так і найзатятіші розступляться, бо куди вже їм супроти небесного воїнства.
Іти таким чином за доброчесною трійцею, дуже навіть зручно, і вже можна роззиратися довкіл і дослухатися до пліток. А тут є, що послухати, от, приміром, галасливі міркування про якесь ніби заворушення на кордоні із Зам-Арі та притишені розмови про здоров'я царя, котре ніби ще більше підупало за останній час. Що кдеша того замучила і далі говорять, і це мене не дивує, однак нинішній наголос трохи несподіваний – уже стиха кличуть її упирицею, кличуть і тут-таки бентежно роззираються, ніби та може раптом виринути з повітря, аби скарати огудників. От не вірю я, що Агарі могла нагнати такого страху… Але хто ж – в такому разі?
За своєю невтішною задумою я й не помічаю, що ми з трійцею втрапляємо в дорожній затор: натовп не ворушиться, горлають купці, з яток та візків сиплеться крам, здіймаючи в повітря дорожній пил та ядучий запах прянощів. Навіть варта роззирається розгублено, не знаючи, за що хапатися.
– Тут не пройдемо, – кажу.
– Як? – не чує мене Сеной.
– Треба обійти! – вирішує Сенсеной.
Обхід тут і правда є. Один. Але він мене не влаштовує.
– Через площу? – питає Сенгелаф.
– Не треба! – протестую.
– Це праворуч, – керує Сенсеной, – ідемо!
– Ні! –
– Що? – не може зрозуміти Сеной.
– Я не піду через площу! – репетую щодуху.
Трійця звертає на мене дратівливо-здивовані погляди. Мовляв, що воно таке за вибрики. Але мені справді не можна туди! Я уникав цього міста більш як рік уже, а тепер мене змушують ступити просто в серце Ір-Оламу! Тільки цього мені бракувало!
– Припини, Маззакіне, – суворо мовить Сенсеной, – не стояти ж тут цілий день! Давай ворушися.
Ну, гаразд. Я вас попередив.
Справа ж, звісно, не в площі, а в храмах, що її обступають. Нині, в торговий день, люду там більше ніж завжди, і можна прикупити козу, баранця чи, за браком коштів, яку пташину, аби тут-таки справити врочисту жертву комусь із Верхньої Трійці. Гамір, грюкіт, бекання… жодної тобі побожності. Що ж, може, й минеться.
Ми продираємось крізь діяльний натовп коло храмів, розпихаючи купців та ледь не перечіпаючись через злидарів та калічних. Нехай нам і доводиться маневрувати, наче човну в буремному морі, але он уже і Шатро видніється. Крок дороги.
– Зайдете самі, – кажу своїм сторожам.
– Чого це? – з підозрою глипає Сеной.
– Я що, подібний до втаємниченого – з ціпком та китичками? Не маю жодного бажання рахувати куприком сходи.
Сенсеной обертається до мене, аби вшанувати велемудрим словом, але раптом я розумію, що не чую ані звуку. Здіймається такий стугін, що аж повітря бринить, гупаючи у вуха.
Великий ріг храму Творця! От же ж лиха година привела нас сюди просто на початок молебню! Так близько… не маю жодного поняття, що тепер може статися.
– Ідіть геть звідси, – притишено кажу трійці. Ті здивовано вклякають на місці.
– Пильнуй, що кажеш! – заводиться Сеной. Байдуже!
– Геть! На Херем! В Шеол! До бісової трясці!
Я зриваюся на лемент, але мене вже не чують. Храмовий ріг волає знову, б'ючи, наче пугою, навідмах… Мені й не гадалося, що буде так боляче! Ще блимають на крайці бачення три білі плями приголомшених лиць, але мені вже нема до них жодного діла. Те, що було на Узгір'ї лише відлунням, тихим, причепливим шепотом, здіймається нині ревиськом гірського обвалу, трощачи на своєму шляху чуття, спогади, стираючи на порох все, що я вважав собою…
Спалахом приверзлося – коли б знати, як це буде, я десятою дорогою оминув би цей триклятий Ір-Олам. А втім… може, якраз і ні.
Якийсь час мене просто не існувало.
Чому – і звідки – я прийшов до тями по його завершенні, не можу навіть уявити. Не збагну і того, чому ніхто не порішив навіженця, що виник на моєму місці того погожого весняного ранку… адже ж пригадується уривками – чийсь розквашений писок, перекинута ятка, порив пташиних крил з розбитої клітки… чи побридували, доброчесні – як тоді, колись, на цій же клятій площі…