Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Шрифт:
– - Та ну!
– - вигукнув я.
– - Слово честi!
– - вдарив себе в груди Iгор.
– - Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.
– - Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi!
– збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.
– - А потiм...
– - продовжив Iгор.
– - Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!
– - А ти не помiтив, що написано на пробiрках?
– - поцiкавився я.
– - Я старався, -- вiдказав Iгор, -- але там такi
– - От що, хлопцi, -- втрутилась у розмову Наталка.
– - Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.
– - Звiсно, треба, -- кивнув Iгор.
– - Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.
– - Я знаю!
– - вигукнув я.
– - Ну, давай!
– - притихли всi.
– - Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.
– - Уже на щось схоже!
– - зрадiв Iгор.
– - Але робити це слiд удень -- так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?
– - Згода!
– - вiдгукнувся я.
– - А Наталка, -- продовжив Iгор, -- хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.
– - За мене не хвилюйся, -- пихато заявив Борька, -- якось обiйдемось.
– - Ти не дуже кирпу гни, -- обiрвав його Iгор.
– - Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!
7
Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.
Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.
Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!
Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п'ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене. Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного "Салюторе, гаврики!", а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.
За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися -- кожен пiшов своєю дорогою.
Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.
Ось перед хвiрткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не пiдкачав!
Вiн подзвонив. Ми побачили, як розчинилися дверi i йому назустрiч вийшов дiдуган. Вони про щось поговорили мiж собою, а тодi всiлися за столиком коло хвiртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосмiхались один одному -- й розмова полилась.
– -
– - прошепотiв Iгор.
Вiн по-пластунському пiдповз до вiкна й вужем блискавично прослизнув попiд фiранкою всередину.
Я сидiв у кущах, i серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулицi. Борис, я бачив, пнувся з усiх сил: розмахував руками, погойдувався всiм тiлом, раз по раз пiдскакував з лави й походжав перед носом у Капiтона Порфировича -- одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Вiн скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на пiдмогу Наталка. Та її, як на бiду, не було.
"Де ж вона?
– - занервувався я.
– - Ще вся операцiя через неї провалиться!"
Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всiвся поруч iз Капiтоном, а той обiйняв хлопця за плечi та з якоюсь таємничою посмiшкою зашепотiв йому щось на вухо.
У цю мить фiранка на вiкнi вiдхилилась i звiдти вислизнув Iгор.
"Все!
– - подумав я полегшено.
– - Перемога!"
Iгор швидко пiдповз до мене, i ми гайнули подалi вiд будинку.
Скоро ми вже сидiли в альтанцi й чекали, поки надiйдуть нашi. Iгор сказав, що розповiдатиме вiдразу всiм. За хвилин десять прибiгла захекана Наталка.
– - Де пропадала?
– - накинувся я на неї.
– - Мало всю операцiю не зiрвала!
– - Ой хлопчики, -- заторохтiла вона.
– - Я не хотiла! Я маму зустрiла. А вона мене -- в магазин... А там -- черга... А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капiтоном. Я й подумала: все в порядку, -- i гайнула сюди!
– - Добре вже, сiдай, -- мовив Iгор.
– - Почекаємо Борьку...
Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а Бориса все не було...
Нарештi вiн з'явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий мiсяць, а пiд пахвою вiн нiс чималий пакунок, загорнутий у газету.
– - А довше не можна було?
– - єхидно поцiкавився Iгор.
– - Ми тут сидимо, чекаємо...
– - Ти не дуже!
– - обiрвав його Борис.
– - Я з шановним Капiтоном Порфировичем затримався!
– - От так так!
– - здивувався Iгор.
– - I вiдколи ж вiн для тебе "шановний"?
– - Нема чого на нього капати! Вiн старенький i дуже добрий дiдусь.
– - Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревенi?!
– - не втримався я.
– - По-перше, теревенi, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю!
– - I Борька пихато замовк.
Ми не впiзнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. I з ким? З нами, з його найкращими друзями, якi його лiтати навчили!
– - I що ж ти знаєш?!
– - загрозливо пiдвiвся Iгор.
– - А те, що й ти!
– - не злякався Борис анiтрохи.
– - У пробiрочках шановного Капiтона Порфировича -- дитячi сни, отак!
– - I вiн переможно глянув на нас.
– - I ще там написано, у кого й коли цi сни придбано.
– - I...
– - Iгор аж задихнувся, -- як ти... довiдався?
– - А менi Капiтон Порфирович розказав!