Хроніка капітана Блада
Шрифт:
— І це було не десь інде, а в Сантаремі, — відказав він.
— Це таки було в Сантаремі. — Його впевненість, здавалося, збила її з пантелику. — Але в ті часи ви були опецькуватим хлопцем і волосся мали золотаве.
— Я трохи схуд, поки ріс, і вподобав чорну перуку, — засміявся дон Педро.
— Від чого очі ваші стали неймовірно блакитними. Не пам'ятаю, щоб у вас були блакитні очі.
— Боже милий, ну й дурна ж! — не витримав дон Хайме. — Ви ніколи нічого не пам'ятаєте!
Вона повернулась до свого чоловіка, і хоч губи в неї тремтіли, але
— О ні. Є речі, яких жінки не забувають.
— Щодо пам'яті,— з холодною гідністю проказав дон Педро, звертаючись до губернатора, — то я не пам'ятаю, щоб у нашій родині були дурні.
— Слово честі, тоді вам треба було прибути в Пуерто-Ріко, щоб зробити таке відкриття, — відрубав, хрипко зареготавши, його вельможність.
— О! — зауважив дон Педро, позіхнувши. — На цьому мої відкриття можуть не закінчитись.
В його тоні було щось таке, що дону Хайме не сподобалось. Він задер свою велику голову й нахмурився.
— Що ви маєте на увазі? — спитав він.
Дон Педро вловив благання в темних вологих очах маленької жінки. Скоряючись йому, він засміявся і відповів:
— Мені ще треба відкрити, де ваша вельможність має намір оселити мене на той час, поки я змушений буду нав'язувати вам свою присутність. Якщо мені можна буде зараз піти…
Губернатор рвучко повернувся до доньї Ернанди.
— Ви чуєте? Вашому родичеві доводиться нагадувати нам про наші обов'язки господарів. Адже ви ще не здогадались дати необхідні розпорядження.
— Але ж я не знала… Мені ніхто не сказав, що в нас гість.
— Добре, добре. Тепер ви знаєте. Обідати ми будемо через півгодини.
За обідом дон Хайме був у піднесеному настрої, тобто, кажучи іншими словами, то неймовірно бундючився, то неймовірно галасував і раз у раз оглушливо реготав.
Дон Педро майже не завдавав собі клопоту приховувати, що хазяїн йому не подобається. Він тримався з ним дедалі холодніше й гордовитіше і звертався майже виключно до його дружини, з якою той щойно повівся так принизливо.
— А в мене є для вас звістка, — звернувся він до неї, коли подали десерт. — Від вашого двоюрідного брата Родріго.
— Авжеж, — глузливо мовив її чоловік, — донья Ернанда буде рада мати від нього звістку. Вона завжди виявляла особливу цікавість до свого двоюрідного брата Родріго, а він — до неї.
Донья Ернанда почервоніла й опустила стурбовано очі. Дон Педро швидко й невимушено прийшов їй на допомогу.
— Цікавість одного до одного в нашій родині — звичайне явище. Кожний, хто носить прізвище Кейрос, має до всіх інших Кейросів певні обов'язки і повсякчас готовий їх виконати. — Кажучи це, дон Педро дуже пильно дивився в очі дона Хайме, ніби запрошував його збагнути, що його слова мають глибший зміст, ніж це здається на перший погляд. — Саме це й лежить в основі того, що я збираюсь розповісти вам, кузено Ернанда. Як я вже повідомив його вельможність, на корабель, на якому дон Родріго
— Ви нам про це ще не розповіли. Як вам пощастило це зробити? — перебив його губернатор.
Дон Педро зневажливо махнув рукою.
— Не таке вже це велике діло, та я й дуже швидко втомлююсь від розмов про власну персону. Однак якщо ви наполягаєте… Ні, колись іншим разом. А зараз я хочу розповісти про Родріго. Він — бранець капітана Блада. Але не хвилюйтесь дарма.
Ці заспокійливі слова пролунали в найдоречнішу мить. Донья Ернанда, яка слухала його затамувавши подих, побіліла, мов крейда.
— Не хвилюйтесь. Родріго в доброму здоров'ї і в безпеці. До того ж із свого власного досвіду я знаю, що цей Блад, хоч він і страшний пірат, не позбавлений рицарських ідеалів. Якщо не брати до уваги його піратства, то він людина честі.
— Не брати до уваги піратства? — оглушливо зареготав дон Хайме. — Їй-богу, це просто смішно. Ви говорите парадоксами, доне Педро. Чи не так, брате Алонсо?
Худорлявий чернець машинально усміхнувся. Донья Ернанда, бліда й нещасна, злякано чекала продовження розповіді. Дон Педро насупився.
— Парадокс не в мені, а в капітані Бладі. Цей диявол, цей розбійник ніколи не вдається до безглуздої жорстокості і завжди дотримує свого слова. Тому я й кажу: не бійтеся за долю дона Родріго. Він уже домовився з капітаном Бладом про свій викуп, і я взявся цей викуп роздобути. Тим часом поводяться з ним добре, навіть шанобливо, між ним і капітаном Бладом, що взяв його в полон, виникло навіть щось схоже на дружбу.
— Хай йому чорт, цьому я охоче вірю! — вигукнув губернатор, а донья Ернанда, з полегкістю зітхнувши, відкинулась на спинку стільця. — Родріго завжди був ладен спілкуватися з волоцюгами. Чи не правду я кажу, Ернандо?
— Я… — обурено спалахнула була донья Ернанда, але зусиллям волі стримала себе і закінчила майже спокійно: — Я ніколи цього не помічала.
— Ніколи цього не помічали? Часом я питаю себе, чи ви взагалі що-небудь помічаєте? Ну-ну, отже, Родріго треба викупити. А який же визначено викуп?
— Ви хочете внести свою частку? — вигукнув дон Педро, і в його голосі почулись дружелюбні нотки.
Губернатор підскочив, неначе його хтось штрикнув, обличчя набрало похмурого й розгубленого виразу.
— Ні, ні! Це справа лише родини Кейросів! Усмішка зникла з уст дона Педро. Він зітхнув.
— Ваша правда. І все ж… Я передчуваю, що ви якусь частку внесете, поки ця справа закінчиться.
— І не сподівайтесь, — засміявся дон Хайме, — бо вас чекає розчарування.
Невдовзі вони встали з-за столу й розійшлися по своїх кімнатах відпочити після обіду, що було конче необхідно через велику спеку.
Зустрілись вони знову тільки під час вечері, яку було подано в тій же кімнаті, тепер освітленій дюжиною свічок у важких срібних свічниках, вивезених з Іспанії, Було порівняно прохолодно.