irena karpa pica gimala
Шрифт:
— Ой, — зітхнула вона. — Золотий ти мій ключик.
Вигнутий півдугою карбунок «bahuta g…» з його нижнім «ва…» знічев’я погнало вітрило Редьчиної надлегкої голови в пошуковик. На останньому мруґанні телефонної батареї вона більше здогадалася, ніж з’ясувала, що йшлося про банк. Відтак, підключивши телефон до розетки й ще раз прогорнувши список усіх знайдених за словом-пошуком результатів, вона ще й виписала банківську адресу. І тільки після того зайшла у свій мейл.
— Та ну ладно! — Редьці важко було повірити у свою геніальність, втім, вона вкотре це зробила: лист від користувача Tryam Bakam — того самого, хто дізнавався в чаті, чи вдома вона, щоби підкинути
«Записи, фотографії, плівки. Щоби закінчити справу для Дордже і почати щось петрати самій. Ну, і якщо пощастить, твоя обіцяна винагорода».
І все. Ніякого тобі арівідерчі. Ще й, бач, пощастити мусить, щоб отримати обіцяне! Хами Інтернетні.
— Бахута Ґарабара. Де б ти ще був, як не у давній-добрій Індії?..
66
Взагалі-то, ще раз потрапляти в Делі не входило в Редьчині плани. Хоча, якщо секунду подумати, нічого з того, що сталося за останній час, не входило і в тінь її планів. Тож Делі так Делі. Куди їй посіпшати? До піцових хабарників, що вже, либонь, при виході з «Борисполя» стоятимуть зі спеціальними шкуроспусними інструментами? Тим більше, Делі — то по дорозі. Дарма, що на день квиток довелося міняти, може, хоч карі з баранячого мозку пощастить поїсти. Чула ж вона про таке? І байдуже, що одному барану від іншого розуму не прибуває.
Редька кволо вміла себе втішити.
Те, що це місто пекельне, вона чула колись краєм вуха, але не звертала уваги — щасливчики ж бували там максимум день-два, перш ніж запхатися до транспорту в Ґоа. (Дивно, як то колись омріяне Ґоа стало для неї зараз просто поштовою листівкою з пляжем, пальмою й накуреним москалем, запханим у композицію суто з комерційною метою).
Красиве пузате таксі-амбасадор везло Редьку передранковими вулицями. Водій-сікх у тюрбані мовчав, не включав радіо, не питав, вер ар ю фром. Редька, хоч і могла з повним правом скаржитися на дефіцит соціалізації, зітхнула з полегшенням. Місто-монстр повільно прокидалося в одвічному сірому смогу. Вставали з-під своїх газет і дертих ковдр шудри, що спали на вулиці, румигали целофановими кульками худющі корови, хтось замітав вулицю (ото вже сізіфів труд, гмикнула Редька), якусь багату пані в її розкішній автівці атакували ще геть сонні діти-жебраки. У вікно таксі до Редьки на світлофорі постукав хлопчик на костилях. Спершу спробував продати свіжу газету, а потім вже просто заходився тикати собі в рот пальцем, натякаючи на засоби для харчування. В Редьки були тільки крупні купюри і точна сума на таксі — довелося лишитись без свіжих новин на хінді.
Банк «Bahuta Garabara» був, як і здогадувалася Редька, не в самому центрі. Навряд чи хтось і взагалі би сподівався знайти тут серйозну фінансову установу. Брудний напіввисохлий канал, облізлі місточки, колись чепурні кількаповерхові колоніальні будівлі посіріли і вкрилися тріщинами, скло замінила фанера чи просто пустота.
— Ідеальне місце для мого золота-брульянтів, — зітхнула Редька. — Видно, яка я, така мені й винагорода. Хоча… Як там було: робити зірки з собачого гівна?..
Між будинками подекуди тулились целофаново-картонні прибудови. Втім, на превеликий подив Редьки, було тут і кафе, що при цьому ще й працювало, не зважаючи на ранню годину. Тут можна було випити рідкої кави і почитати газету. Навіть англійською. Хто і коли сюди забрідав?..
Правда, газета Dehli Daily Mail, хоч і називалася чогось англійською, виходила на хінді. Третя шпальта рясніла фотографіями малих дітей за якоюсь чи то швацькою,
Перегорнувши газету знов доверху заголовною сторінкою, Редька трапила на ще один знімок, що привернув її увагу: обернений у три чверті худий зарослий білий чоловік смутно нагадав їй тата. Втім, важко було щось роздивитися через якість друку. Та й захудий він явно був якийсь. На сторінці чотири, де було продовження статті, вже стояли знімки якихось військових і дядьків у нудних костюмах із дурними краватками.
— Треба вже нарешті виспатись… — зітхнула Редька і махнула офіціантові.
І тут на обскубаному низькому деревці праворуч столу щось подало знайомий голос. Колись цей спів видався Редьці нуднішим за стояння в черзі на маршрутку в годину пік. А тепер наче струмом прошило: «пі кахан», — згадала вона. І вголос, сумно посміхнувшись, проговорила:
— Where is my love…
Офіціант, адресувавши це питання собі, знизав плечима.
Банк відкривався о восьмій. Якраз допити каву, доїсти засушений навіки круасан і дочекатися, поки офіціант, пробігшись по всіх довколишніх крамничках, нарешті розміняє її гроші й принесе (не всю, щоправда) здачу.
Дядьки з автоматами на вході посміхнулися Редьці. Навряд чи таке можна уявити собі в Україні. Редька кивнула у відповідь, зацінивши їхні грубо в’язані «натовські» светри: в студентську мілітарі-юність за такий не пошкодував би й двох стипендій.
І, хоч раніше з банками Редька мала небагато справ, тут все пройшло швидко: біле дівчисько впевнено суне на рецепцію, вимахуючи ключем від депозитної комірки, до дівчиська звідкілясь виринає пахучий, весь у білому й прекрасному, банківський клерк, спершу придивляється до неї підозріло, бере її ключа, щось зважує, виставляє його проти сонця, зникає з ним, аж Редька почала нервувати, вертається усміхнений з іншим ключем, із номером 9 на ньому. Склавши 6 і 9 докупи, клерк тішиться, як мала дитина:
— Все в порядку, мем. Давайте…
Редька вже було наструнчилась до нудної процедури перевірки документів, встановлення особи та заповнення різноманітних бланків, і почала випорпувати зі строкатої сумки свої пом’яті паспорти, але клерк зупинив її дещо поблажливим жестом:
— Наш банк маленький, розумієте, тільки для перевірених клієнтів. І, автоматично, якщо ви вже спромоглися роздобути ключа від нашої скрині, зайвим було би вимагати від вас ще й яких-небудь паспортів чи відбитків пальців… Тим паче, дуже ймовірно, що вашу комірку завантажили ще до вашого народження.
Намагаючись не зирити з відкритим ротом на щойноспечений ключ, що трясся в руці збудженого клерка, Редька вмудрилась таки прочитати дрібне гравіювання, раніше позбавлене сенсу: «*69 bahuta garabara bank».
— У нас тут, знаєте, часто таке буває. Старий фамільний банк. Старі унікальні ключі. Їх неможливо підробити, бо половинки різних ключів ніколи не складаються, і в жодному разі ключ від однієї скрині не підійде до іншої. Їх один сліпий майстер у Колькаті робить. Ровесник мого діда. Так от він ще живий, а дід мій ні… — клерк нарешті заткнувся і зітхнув. — Ось ваш ключ. Номер 69. Будь ласка, пройдімо.