irena karpa pica gimala
Шрифт:
Кажуть, магічних істот треба питати чи просити про щось насправді для тебе важливе. А Редька, як із переляку, випалила, що не хоче передавати ґріґуґ через якихось слуг, а хоче бодай одним оком ще глянути на Дордже. Попрощатися, чи що. Тоді Падмакара, не припиняючи світитися, сказав:
— Відсікай цим ножем свою прив’язаність.
А на ранок громового ножа на подушці не було.
Редька, ще не розплющивши очей, полапала збоку на подушці, де він ще вночі точно лежав. Пальці спершу ухопили пустку і холод безлюдної половини постелі. Відтак іще щось невеличке й металеве. Редька розліпила очі й піднесла до них знахідку.
Якась собі деталь-не-деталь. Ключ-не-ключ.
Редька зітхнула і випхала ноги з-під теплої ковдри. Щось її тут вже нічого не дивувало. Позіхнула. Ну, як не зникне ключик за той час, що вона вмиватиметься, забере його з собою — однаково ж хтось поцупив у неї ножа. А так хоч якийсь сувенір нещасний. Ну і якщо це ключ, він має таки щось відкривати. Правда, тут ніхто нічого тобі прямо не скаже — такі вже в них традиції. Навряд чи це ключ від «закрамов родіни» із золотом-брульянтами, ну та й пес із ними… Залишиться квест на дорожку.
Редьці думалось поки що загальмовано. Надто багато каші в голові — закипіла, але ще не вистигла.
Неохоче прощаючись зі сном, Редька вийшла покуняти на веранді, глянути на схід сонця над паруючими рисовими полями. І раніше, ніж сонце, вона побачила принцесу, що стояла просто на голові. Протерши ліпше очі, Редька втямила, що то їй не привиділося, і то дійсно була юна принцеса. Тоненька, в простому білому одязі, вона займалася ранковими вправами на квадратній дерев’яній площадці десь за сто метрів від хатинки Редьки. А може, то була й не принцеса — з такої відстані важко сказати напевно. Але граційність, із якою дівчина виконувала йогівські асани, просто забирала подих. Цікаво, скільки ще людей зараз її бачило. І чи милувався нею Його Величність так само, як милувалася Редька.
Редька зітхнула. В неї би ніколи чогось подібного так гарно не вийшло — отак от перегинатися чи підіймати ногу, головою схилившись до іншої ноги… Хоча Редька, звісно, нічого такого просто не пробувала.
Вона похрустіла трохи плечима і шиєю, потягнулася руками і спиною, відволіклася на пташок, що пурхали між сонних рисових кущиків, і, вже кінцево роззувши очі, побачила, що взагалі-то кілька десятків жителів королівського двору робили зараз ті ж вправи, що і принцеса. І всі вони були в білому одязі. І котра з них була принцеса, ще попробуй розбери. Хіба що точно не дядько з вусами, котрий, угледівши Редьку, став із голови на ноги й заходився їй кланятися.
Пізніше, коли Редька вийде вже зі спакованим наплічником на веранду, щоби попрощатися з клишоногими чаплями, на тому місці, де займалася принцеса, зостанеться лиш хмарка білих квітів.
Приготування до церемонії заручин, а то й одразу до весілля принца з принцесою тривали, здається, ще з ночі. Тепер вони ставали все більш видимими. Чіплялися гірлянди й ліхтарики, ріхтувалися якісь химерні дерев’яно-паперові конструкції, чиє призначення лишалося поки для Редьки загадкою. Жінки й дівчата, раз по раз простираючись, розсипали по усіх доріжках квіти.
Нечутно, як котяча тінь, поряд із Редькою вигулькнула вчорашня дівчинка-служниця. І, не дочекавшись Редьчиного питання про квіти і поклони, пояснила:
— Це ми так запрошуємо на весілля п’ятсот тисяч дакіні, щоби вони принесли щастя молодятам!
Редьку
І вже наступної миті, глянувши в пильні очі служниці, що заткнула би собі за вишиваний пояс півкурсу ін’язівських студенток, Редька допетрала очевидне: її особі тут ліпше не тусуватися, щоби понурою пикою не зіпсувати людям свята. Ще чого доброго, дакіні розвернуться на порозі, не стерпівши естетичної наруги.
А з Дордже так чи інакше попрощатися не вийшло б.
— Я, певно, буду збиратися? — і відразу ж виправилась, бо що це за розгублено-питальні інтонації: — Я збиратимусь у дорогу.
Служниця мовчки кивнула. Так, наче Редьці було що збирати.
Проводити її з особливим почтом ніхто тут не збирався — були в державі справи важливіші. Втім, двох провідників таки дали. Одного, хитроокого, звали Нараяном, а іншого, темнішого, з гострими, геометричними рисами, Пасан. І хоч «Пасан» значило «той, хто народився в п’ятницю», Редька мала свої способи запам’ятовування:
— Ідеальне ім’я для таких етнографів, як я. Забуду, як зветься, скажу: чуєш, пацан? — і ніхто не здогадається, що то я гопнік.
Редька сумно посміхнулася на те, що тепер їй, щоб розважитися, треба буде отак дурної лопотіти самій до себе.
Провідники не говорили її мовою, а вона їхньою. Тож, поки вони радо між собою щебетали, Редька мовчки слухала, як її черевики ступають сірим камінням, здіймаючи хмарки куряви. Вона йшла не озираючись. З якимось забобонним страхом, що там, позаду, нічого не виявиться, а сама вона перетвориться на кам’яний стовп, і на нього потім складатимуть камінці побожні туристи.
Все, що вона зараз відчувала, — якась анастатична втома. Не було сили щось пригадувати, аналізувати, задаватися питаннями, підбивати підсумки. Може, потім. Якось, колись. Розморозиться, як пакет з овочами-напівфабрикатами, коли настане час.
Частину дороги — виявляється, був і значно коротший шлях — вони проїхали на конях. Від кількаденного незвичного гоцання в сідлі у Редьки страшенно боліла дупа й коліна, стерся до крові копчик, але вона того не помічала. Дивний був у неї білий кінь — якщо знудженій Редьці стріляло в голову заспівати йому української пісні, кінь із рисі переходив на галоп. Редьці так і не вдалося з’ясувати, подобається йому цей «їхав-їхав козак містом» і він від щастя так гарцює, чи навпаки, тікає, як від чуми, і сподівається, що ця потороча на ньому заткається бодай від страху. Коли Редька намагалася із ним заговорити — похвалити там, чи просто пожалітися на такий безславний кінець її паломництва — білий кінь страшенно пердів. І Редьці було не ясно, чого то ніхто в героїчних романах чи романтичних фільмах ніколи не каже про те, що коні пердять і на ходу вдобрюють землю, і як це все прекрасно пахне.
— Хоч у сідлі навчилася триматися. Бодай якась користь, — зітхнула Редька, злізаючи з білого скакуна. — Прощавай, скакун-пердун. Я буду сумувати. Пиши хоч деколи.
Чим нижче вони спускалися, тим відчутнішою ставала осінь. Жовто-золоте листя на улюблених Редькою вербах, якесь нереально яскраве на тлі теракотових скель і червоних закинутих монастирів кількасотлітньої давності. Такий самий теракотовий захід сонця, пурпуровий туман над горами, цегляно-червона оздоба вікон і піддашь будинків. Дивну закономірність побачила Редька: тут, унизу, вікна і двері здебільшого фарбували в земляний, теракотовий, деколи жовтий колір. Тоді як вище в горах у оздобі переважала синява. Більше неба, певно, було там у людей. Сильніше втручалося у повсякдення.