Iван Туркенич
Шрифт:
Туркенич почав збиратися в дорогу. Він вирішив спробувати перейти лінію фронту, хоч і не знав, чи далеко вона тепер. Якщо ж перейти фронт неможливо,- доведеться піти південніше і обхідними дорогами пробиратися в рідний Краснодон… Цікаво, що там робиться зараз?.. Думки його були перервані бережним стуком.
– Це я, Ваню,- сказала козачка, входячи в землянку,- принесла тобі в дорогу поїсти та дещо з одягу, щоб варвари, на випадок чого, не впізнали в тобі військового.
– Дякую, дякую! – відповів Туркенич.- Куди ж ти мені стільки всього принесла? – додав
– Ну, чого там! Шматок сала та печена картопля з окрайцем хліба – оце і все, що придбала.
Вона поставила на столик глечика:
– Молока на дорогу випий,- з-під корови. А ось тобі і тютюн, повний кисет.
– Як і віддячити тобі? Просто не знаю! Я вже другий день не курю: тютюн увесь вийшов ще вчора вранці, та й кисет свій десь подів, ніяк знайти не можу.
Він хотів розгорнути принесений нею кисет, але молода жінка соромливо стиснула його руку.
– Почекай, встигнеш закурити. Поїж спочатку.
Туркенич присунув до себе глечик з молоком і взяв скибку хліба. Поля сіла на табуретку навпроти нього і додала:
– А твій кисет я взяла: про тебе згадка залишиться.- І, помовчавши, сказала: – Може, і ти колись про мене згадаєш?
Туркенич подивився на неї:
– А як ти думаєш, може людина забути, що ти для мене зробила?
Вона теж глянула на нього, але зразу ж перевела погляд на напіввідчинені дверці. Кілька хвилин вона мовчала, перебираючи торочки своєї хустинки.
– Як живий будеш, надумаєш написати, то пиши не в радгосп, бачиш, тут фашисти все Дочиста пограбували та спалили, а в -Луганськ сестрі моїй, вона там у лікарні міській санітаркою, працює. Запам'ятаєш?
– Ще б не запам'ятати! – гаряче відгукнувся Туркенич.- Як ім'я і прізвище сестри?
– Олена… Олена Дмитрівна Коваленко… Напишеш, що для мене, і вона мені передасть.
– Напишу, обов'язково напишу! А як війна закінчиться, розшукаю тебе неодмінно. Тобі я життям зобов'язаний!
– Ну, от іще! Не я, так інший хтось з наших допоміг би тобі: адже своєму братові всі з дорогою душею допомогти раді.
Туркенич знову почав розпитувати її про дорогу до фронту, хоч майже кожного дня вона детально розповідала йому про найближчі поселення і обхідні дороги.
– Значить, все ж вирішив до наших пробиватися? – запитала Поля і задумалася.
– Так, попробую, може, пощастить.
Вона помовчала, допомагаючи йому вкла-дати у мішечок їжу і білизну. Коли все було укладене, сунула йому в кишеню кисет і по-діловому, як господиня, сказала:
– Присядемо, за звичаєм, на хвилинку, щоб дорога була щасливою.
Туркенич зняв старенький кашкет, принесений йому козачкою замість його армійської пілотки. Поля з зосередженим лицем сіла на табуретку. Трохи посидівши, встала:
– Ну, тепер можна йти. Я піду одразу,, а ти – як зовсім-зовсім стемніє.
Туркенич простягнув їй ліву руку:
– Дякую сердечно ще раз! Побачимося, я розшукаю тебе: неодмінно!..
Туркенич відчув, як тремтить її рука. Поля майже відштовхнула його і швиденько мовила:
– Ти, Ваню,
Туркенич витяг залишений нею кисет, почав скручувати з обривка газети цигарку. Але кисет настільки був красиво прикрашений, що він почав уважно роздивлятися складний візерунок. Посередині вишите якесь слово. Туркенич нахилився над каганцем і побачив старанно складене із різнокольорових ниток своє ім'я. Остання літера була повернута вправо, мабуть, Поля поспішала.
Довго він сидів у задумі і роздивлявся дорогий йому подарунок. А потім, погасивши каганець і щільно причинивши двері, ступив у темну і холодну осінню ніч…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Повернувшись у Краснодон після невдалої евакуації, Іван Земнухов кілька днів сидів дома, не знаходячи собі місця. Читати не хотілося. Він намагався допомагати матері, але все чомусь падало з рук, і мати, бачачи, що у нього нічого не виходить, робила все сама. Якось Ваня прийшов усарай до батька,: який там щось майстрував.
– Ну, чого нудишся? Сів би та почитав. То, бувало, від книги не відірвеш, обідати не докличешся, а тепер чого ж не читаєш? – запитав батько. – Інший час був, тату. Мені хочеться подивитися, що діється навколо, що люди роблять?
– Що роблять? Та ось так само сидять дома, як і ми.
– Ну, і довго ж це буде?
– Побачимо! Поспішати нікуди. Роботи все одно ні в кого нема.
– Треба піти в місто і подивитися, що там робиться. Я, мабуть, під вечір сходжу.
– Сидів би ти, а то такий час, побачить хтось та ще заявить.
– Нічого,- перебив його Ваня.
Не страх за себе тримав його всі ці дні дома, не страх перед німцями, хлопця непокоїло, що він зустріне заляканих жителів, які з острахом оглядаються, особливо молодь, хоч в глибині душі Ваня вірив, що ті, з ким він учився, працював у комсомолі, не повинні були занепасти духом. І він вирішив знайти своїх шкільних друзів. Кілька останніх днів ходив до знайомих хлопців, декого з них застав удома. Увечері він пішов до міського парку, встиг побувати у селищі Перво-майка і тепер знав, що робиться навколо.
Якось увечері в парку він зустрів Анатолія Лопухова. Це був середній на зріст, широкоплечий юнак, з вузькими, але швидкими очима, світлим, зачесаним набік неслухняним чубом, з широкою усмішкою, від якої з'являються невеликі ямочки на щоках. Він підійшов до Земнухова першим і, задоволений, простягнув руку:
– Здрастуй!
– Здрастуй! Ти поспішаєш кудись?
– Ні, просто вирішив прогулятися, більше ж нікуди піти.
Вони пішли поруч.
– А ці,- Анатолій кивнув убік від алеї, де чорніли силуети вантажних машин і самотньо стояв вартовий,- поводять себе як господарі, забирають ні за що людей… Нічого розумнішого не знайшли, як вирубувати парк і закопувати тут машини та бочки з пальним. Хіба їм шкода? Чуже для них це, тому вони так легко і знищують все навколо.