Iван Туркенич
Шрифт:
Хлопці уважно слухали, чекаючи, що він скаже.
– А далі – німці послали військову частину прочесати ліс по Дінцю, бо вважали, що це, звичайно, справа рук партизанів, які ховаються в лісах десь під Суходолом, Полівкою і Гундорівкою. Не знаю, знайшли вони когось чи ні, але факт лишається фактом: фашисти зовсім не думають, що в такому невеличкому містечку, як наш Краснодон, можуть ховатися партизани, та ще такі, у яких не росте навіть борода!
«Розумно говорить, – подумав Сергій Левашов.- І шкіл ніяких спеціальних не закінчував, а розуміє все, як спеціаліст. І як він дізнався про те, що німці прочісували
– Отже, вирішили,- сказав Вася Лева-шов.- Залишаємось! Тепер треба обережно, уважно, не поспішаючи підбирати людей.
– Не поспішаючи, не кваплячись, пам'ятаєте, як говорив Антон Васильович? – додав Володя Загоруйко.
– Це наш улюблений шкільний учитель,-пояснив Ваня Борису Главану,-на фронт пішов.
– Насамперед відбирати комсомольців. Але й тут треба бути обережним, спочатку придивитися до нього, приглянутися з усіх боків, здалеку вести розмову, та так, щоб він сам запропонував боротися з фашистами, а вже потім говорити про справу. І все це, звичайно, не зразу, не в один день,-спокійно і розсудливо говорив Земнухов.
– Крім того, треба залучати і дівчат,- сказав Сергій Левашов,- вони нам в усьому допоможуть.
– Звичайно,- підтримав його пропозицію Володя Загоруйко.-Тільки їх треба зразу попередити про труднощі і всякі можливі випадки.
– Тепер про найголовніше,- вставив Вася.- Треба буде налагодити зв'язок з тими партизанами, про яких говорив Ваня. Якщо дістанем рацію, то спробуємо встановити зв'язок з Червоною Армією, тоді буде ясніше, що робити.
– Я про це сам думав,- погодився Земнухов,- але не знаю, чи пощастить знайти цих партизанів. Є інша важлива справа. В Краснодоні залишились комуністи. Безперечно, дехто з них має завдання для роботи у підпіллі. З ними насамперед нам і треба зв'язатися. Але хто вони, де їх знайти? Складне завдання. Звичайно, за ними стежать, отже, йти до них додому – значить накликати підозру. Але про це ми ще подумаємо. Вважайте, що зв'язок з комуністами наше основне, першорядне завдання,- закінчив Земнухов.
Незабаром у Краснодоні з'явився ще один з комсомольських активістів міста – Віктор Третьякевич, коренастий широкоплечий юнак із світлим кучерявим чубом, великими проникливими, глибоко запалими очима. У школі товариші обрали його секретарем комсомольської організації. До початку війни Віктор закінчив дев'ятий клас.
Наприкінці 1941 року разом з рідними він поїхав до брата Михайла, який працював секретарем Луганського міськкому партії. Там він закінчив десять класів, а у вересні 1942 року сім'я знову повернулася в окупований Краснодон. Ваня Земнухов добре знав Віктора по комсомольській роботі і звернув увагу на його появу в місті. Він, звичайно, не знав, що Віктор був залишений у Луганську в складі підпільного міськкому комсомолу і разом з братом перебував у партизанському загоні Яковенка, а тепер приїхав у Краснодон з завданням підпільного обкому комсомолу. Зустріччю були задоволені обоє. Віктор не приховував своєї радості. Це було видно з того, як він міцно, по-дружньому взяв Ваню за плечі і потряс його, примовляючи:
– Попався, друже, тепер я тебе не відпущу!
– Та я й не збираюся від тебе тікати,- поправляючи окуляри і закидаючи назад рухом голови чуб, відповів Ваня.
– Ти що тепер робиш? Як і раніше, старший піонервожатий? – жартував Віктор,
– На жаль, ні, ось ходжу без роботи.
– Не варто сумувати! Роботу знайдемо, якщо, звичайно, захочеш. Згоден?
– Чому б і ні? Аби гроші платили.
– А це вже від тебе залежатиме,- пожартував Віктор.- А все-таки, чим ти займаєшся? Я ж знаю, ти без діла не сидітимеш.
– Думаю йти на біржу, можливо, якусь роботу й підберуть,- відповів Ваня.
– А ти що, вже встиг на біржі зареєструватися?
– Як і всі,- ухилився од відповіді Земнухов і сам почав розпитувати Віктора:- А ти що робиш?
– Вирішив німців порахувати у Краснодоні.
– Тоді, може, разом? Ти на своєму краю, а я на своєму?
– Ах, ти, професоре, і тут серйозно ведеш мову.- Віктор з розмаху ляснув Ваню долонею по плечу.- Я не сумнівався, що листівки у місті – це справа твоїх рук. Вгадав? Тільки не відмовляйся, а то зараз відведу у поліцію прямо до Соліковського.
– А він тобі багато за мене і не дасть: вигляд у мене непереконливий.
– Зате голова професорська!
Поступово розмова набрала більш серйозного тону. Вони стояли поруч, біля огорожі невеличкого садка на Клубній вулиці.
Земнухов дуже здивувався, коли взнав, що Третьякевич уже кілька днів був у підпільній групі, яку очолював один із шкільних знайомих Земнухова. Хто цей знайомий, Віктор не сказав, але натякнув, що всі недавні справи, про які чув Ваня,- підпал тресту, підрив машин за містом – все це робота тієї самої групи, куди прийняли і Віктора. – І все ж таки, хто б це міг бути? – знову запитав Ваня.
– Не суши голови. Хочеш, я тебе завтра з ним познайомлю. Скажи, куди нам прийти?
– Чудово, тим більше завтра о десятій ранку ми зустрічаємося з первомайцями. Було б дуже добре, якби ти з ним прийшов до мене додому.
– Чекай, прийдемо.
За кілька днів до цієї розмови Ваня одного ранку побував на Первомайці. Він турбувався про розширення підпільної групи, про залучення краснодонської молоді до боротьби з фашистськими загарбниками. Ваня зайшов спочатку до Бориса Главана, а вже з ним обійшов з десяток первомайських хлопців і дівчат. Робив це не поспішаючи, з властивою йому обережністю.
Розмову починав здалеку. Говорили про школу, про тих, хто евакуювався, про необхідність підтримувати зв'язок один з одним… Але вже в розмові з комсомолкою Улею Громовою, з колишнім секретарем комітету ком-сомолу первомайської школи Майєю Пеглівановою та іншими юнаками й дівчатами Ваня відчув, що всі вони горять бажанням діяти, боротися з ворогом. Того ж дня Ваня дізнався, що в Первомайці вже існує підпільна група. З кого вона складається і скільки там людей, він не допитувався. Вирішили найго-ловніше: домовились про злиття груп.
Ваня встав рано. Йому не давала спокою думка: хто ж у місті ще працює? Чого йому не вдалося натрапити на їх слід? Можливо, це підпільна партійна організація? Він нетерпляче чекав приходу Віктора з керівником цієї діючої групи.
– Ти б, може, Ванюшо, на роботу влаштувався, чи що…- нерішуче мовила йому мати, її просте лице, густо вкрите зморшками, було німим свідком важко прожитого життя. – Хліба ж у нас зовсім вже нема, і чекати нізвідкіля, а хто працює – тим, кажуть, дають трохи,- вела далі мати.