Iван Туркенич
Шрифт:
– Ти далеко не заходь, тут за кущами постій.
– Гаразд,- вже бадьоріше відповів Володя.
– Тепер, мабуть, можна про справи? – нетерпляче запитав один із юнаків, що сиділи на лавці.
Ваня глянув на високого худенького хлопця з темними очима – Володю Осьмухіна, який теж учився в їхній школі, але з дев'ятого класу пішов працювати у механічний цех.
– Тут усі свої, казатиму одверто,- не кваплячись почав Земнухов, поправляючи окуляри.- Обстановка всім ясна. Фронт від нас далеко, німці засіли в нашому місті невідомо на скільки часу. В Краснодоні багато молоді залишилось: хто не встиг евакуюватися,
Ваня вирішив, що недоречно і навіть незручно запитувати у хлопців, чи згодні вони на цю справу. Думку декого з них він уже знав раніше. А про Левашових подумав, що коли вони прийшли – значить, згодні.
– Треба тільки вирішити ще важливе питання: чи створювати організацію тут, у Краснодоні, чи є інша думка.
Ваня подивився на Бориса Главана.
– Так, я думаю, що тут робити нічого: лісів нема, гір теж. Треба пробиратися через лінію фронту в Червону Армію,- гаряче відповів Борис і швидко обвів очима присутніх, намагаючись знайти підтримку. Хлопці мовчали.
– А для чого пробиратися? – підвів голову Вася Левашов. – Лісу нема, це вірно. Якщо брати до уваги лісок на Дінці, то там нас, як курчат, переловлять. Адже можна залишитися в місті і створити підпільну організацію. Тим більше, ми тут все знаємо і, що треба, завжди знайдемо.
– А ні, то й самі зробимо,- втрутився Володя Осьмухін.- Треба подумати і про сім'ї. Якби ми евакуювались до приходу німців,- це одна справа, а тепер, коли нас тут всі бачили, нам нікуди не можна, це буде вважатися як партизанство, постраждають сім'ї.
– Вірно,- підтримав його Вася Левашов і повернувся до брата, який сидів поряд з ним: – А твоя думка, Сергію?
– Я думаю, що пропозиція Бориса майже нездійсненна.
– Чому нездійсненна? – не здавався Борис, піднявшись з лавки і гаряче розмахуючи руками.- Я особисто берусь перевести через лінію фронту! Сам спочатку перейду фронт, а потім проведу решту.
Він говорив так переконливо, поспішно, ніби боявся, що не повірять. Але ніхто, звичайно, не сумнівався в тому, що Борис дійсно перейде лінію фронту і повернеться назад заради своїх друзів.
– Ти не гарячись і не галасуй, а то тебе за сотню метрів чути,- стримав його Земнухов.
Він ніби кинув іскру в купу сухого хмизу і тепер сидів і дивився, як спалахне полум'я. І вогонь розгорівся!
– Ми віримо тобі, Борю,- поплескуючи Главана по плечу, сказав до цього часу мовчазний Толя Лопухов. – Але зрозумій,- те, що ти пропонуєш, дуже важко здійснити.
– Скажемо прямо – навіть неможливо!- перебив його Вася Левашов.- Ось ми з Сергієм недавно йшли додому, пробирались кілька днів підряд і знаємо, що означає зараз перейти лінію фронту. Навіть невеликою групою – в п'ять-шість чоловік – не пройдеш.
А ми підемо по двоє, по троє!
– Припустімо,- вів далі Вася,- а куди йти? Де лінія фронту? Адже ні ти, ні я не знаємо, а поки ми знайдемо, нас двадцять разів схоплять і розстріляють.
Борис мовчки дивився на останню надію- Ваню
Раптом за кущами почувся глухий розкотистий кашель Володі Загоруйка. Він стояв за кущами, прислухаючись до розмови товаришів. Згадавши про те, що він охороняє таємну нараду, хлопець не без гордості випростався, але раптом у нього почало дерти в горлі, можливо, тому, що він думав про цей умовний сигнал. Загоруйко, затамувавши подих, старався дихати через ніс. Він уже пере-став слухати, про що говорили хлопці, зосередив усю увагу на тому, щоб не кашлянути. Але його дедалі більше душив приступ кашлю. Володя відчув, як змокріли шия і лоб. Він хотів попередити хлопців про те, що його кашель викликаний не небезпекою, але не втримався і голосно кашлянув.
Хлопці зразу ж насторожились. Анатолій кинувся до Володі узнати, в чому справа. Незабаром почувся регіт Лопухова. Всі переглянулись, залишаючись, як і раніше, настороженими. Анатолій за руку витягнув із-за кущів почервонілого від кашлю Володю. Коли той розповів, що з ним сталося, всі ми-моволі розсміялися.
– Треба змінити сигнал,- запропонував Володя Осьмухін.
– Я кілька хвилин тримався,- виправдовувався Загоруйко,- а потім навіть дихати перестав. Самі розумієте, коли повітря вдихнув, то й закашлявся.
Він не ображався, що хлопці сміялися, і сам зайшовся таким розкотистим басом, що його зупинив Ваня Земнухов:
– Ти що? На твій сміх збереться цілий натовп народу!
– Ну добре,- стримуючись, щоб знову не розсміятися, сказав Анатолій,-ти тут посидь, а я подивлюсь за кущами, у мене горло не простуджене.
Всі заспокоїлись. Обличчя юнаків знову стали зосередженими.
– Перебив ти мене, Володю, своїм кашлем та сміхом,- незадоволено зауважив Земнухов і змовк, збираючись з думками. Потім заговорив знову: – йти нам звідси не можна. Це правильно. Припустімо, пощастить перейти лінію фронту шістьом-сімом. Навіть якщо всіх візьмуть в армію, що це за сила – сім чоловік?
– А тут що ми, ці ж сім чоловік, зробимо? – уже не заперечуючи по суті, тихо зауважив Борис.
– Тут ми можемо зробити багато, якщо піднімемо молодь! Нас буде уже не сім, а десятки, можливо, навіть сотні!.. Нам не можна відриватися од свого міста. Тут ми знаємо всіх, і нам легше буде працювати. Кожний з нас вчився в різних школах, а Володя,- він кивнув на Осьмухіна,- працював у механічному цеху. Борис живе у Первомайці,- дивіться, скільки зразу молоді ми зможемо охопити!..
Ваня сам загорявся від своїх слів, уявляючи організацію великою і діючою. Але зовні він залишався спокійним, лише іноді піднімав руку і відкидав назад волосся, що спадало на лоб і очі.
– В тому, що ми житимемо вдома, не йдучи нікуди,- говорив Земнухов,- є чимало позитивного. Передусім нам не треба буде думати ні про їжу, ні про нічліг. Крім того, фашисти звикли вважати, що партизани – це лісові жителі, бородаті, літні, в усякому разі, дорослі люди. А тут молодь, та ще шістна-дцяти-вісімнадцятирічна!.. І в лісах не ховається, живе вдома, під крильцем своїх рідних. Мене на цю думку наштовхнув один випадок. Ви, мабуть, чули, скільки галасу було після того, як хтось підірвав німецьку машину на дорозі в Ізварино. А що було далі?