Кінець Вічності
Шрифт:
— А ви філософ, — сухо промовив Вой.
Харлан почервонів. «Який сенс із ним розмовляти? Всі вони однакові», — подумав він і, щоб змінити тему розмови, сердито буркнув:
— Що там чути від Розраховувача?
— А що ви маєте на увазі?
— Чи не час поцікавитися, як у нього справи? Повинен же бути хоч якийсь поступ.
По обличчю Соціолога промайнула тінь осуду.
— Ходімо зі мною. Ви його самі побачите, — сказав він.
Табличка на дверях кабінету повідомляла, що ім’я Розраховувача — Нерон Ферук. Воно вразило Харлана
Однак, наскільки міг судити Харлан, Розраховувач не скидався на жодного з тих правителів. Худючий, мов скіпка, туго обтягнутий шкірою горбуватий ніс, вузлуваті руки, довгі пальці. Натискуючи ними на кнопки невеличкого Аналізатора, він мовби зважував на своїх терезах людські душі.
Харлан жадібно дивився на Аналізатор. Ця машина була серцем і кров’ю Розраховувача Життя, його кістяком, м’язами, шкірою і ще чимось. Варто ввести в неї біографічні дані людини та рівняння Зміни Реальності, натиснути на кнопочку й машинка непристойно захихотить, а тоді за хвилину чи за день виплюне із себе стрічку з описом можливих вчинків людини в новій Реальності, ще й акуратно позначить, наскільки ймовірний той чи той вчинок.
Соціолог відрекомендував Харлана. Ферук, не приховуючи зневаги, глянув на емблему Техніка й сухо кивнув головою.
— Ви вже розрахували життя тієї молодої леді? — запитав Харлан.
— Ще ні. Як тільки буде готово, я повідомлю вас особисто.
Ферук був один з тих, у кого зневага до Техніків виливалась у неприховану зухвалість.
— Заспокойтесь, Розраховувачу, — докірливо мовив Вой.
У Ферука були світлі, майже безбарвні вії, і через те його обличчя нагадувало череп. Він люто поводив очима, які, здавалося, рухались у порожніх орбітах.
— Вже знищили космічні кораблі? — пробурмотів він.
— Викреслили із Сторіччя, — кивнув головою Вой.
Безгучно, лише самими губами Ферук промовив якесь слово.
Харлан схрестив руки на грудях і втупився в Розраховувача. Той ураз знітився й відвів очі.
«Розуміє, що і його рильце в пушку», — зловтішно подумав Харлан.
— Послухайте, — звернувся Ферук до Воя, — коли ви вже тут, то поясніть, що мені робити із заявками на протиракову сироватку? Вона є не лише в нашому Сторіччі. Чому ж тоді тільки нам шлють заявки?
— Всі інші Сторіччя також перевантажені. Ви самі знаєте.
— Хай тоді не надсилають усі заявки нам.
— Цікаво, як ми можемо змусити їх не надсилати?
— Дуже просто. Хай Рада Часів не приймає.
— Я не командую Радою.
— Зате ви командуєте старим.
Харлан мимоволі, без особливої цікавості прислухався до розмови. Принаймні це відвертало його увагу від «хихотіння» Аналізатора. Харлан знав, що «старий» — це Обчислювач, який стояв на чолі Сектора.
— Я вже розмовляв із старим на цю тему, — сказав Соціолог, — а він, своєю чергою, звернувся до Ради.
— Пусте! Він лише послав туди звичайну записку. А йому треба було грудьми стати, щоб домогтися свого. Час уже докорінно міняти нашу
— Рада не має наміру найближчим часом докорінно міняти своєї політики. Сам знаєш, які ходять чутки.
— Ще б пак! Вони, мовляв, зайняті дуже важливою справою. Щоразу, як тільки вони починають хитрувати й викручуватись, виникають чутки, ніби вони зайняті дуже важливою справою.
Коли б Харлан був у доброму гуморі, він, либонь, засміявся б, почувши ці слова.
Ферук спохмурнів, на якусь хвилю задумався й раптом вибухнув:
— Коли вже ці телепні затямлять собі, що протиракова сироватка — це не саджанці й не хвильові двигуни! Я знаю, то навіть хвойна гілка може зашкодити Реальності, але ж від протиракової сироватки залежить людське життя, й тут усе в сотні разів складніше. Подивіться, скільки людей щороку помирає від раку в тих Сторіччях, які не мають протиракової сироватки. А помирати, звісно, нікому не хочеться. І от уряди з кожного Сторіччя бомбардують Вічність проханнями: «Будь ласка, просимо, благаємо, надішліть сімдесят п’ять тисяч ампул сироватки заради врятування життя людей, чия смерть може стати непоправною втратою для науки, мистецтва, культури; біографічні дані додаються».
Вой квапливо кивав головою: мовляв, знаю, знаю, усе це відомо. Проте Ферук ще не вилив з душі усієї своєї гіркоти.
— Читаєш ці біографії і бачиш: кожна людина — герой. Кожна людина — непоправна втрата для світу. Починаєш міркувати, розраховувати. Спочатку дивишся, що станеться з Реальністю, коли вони виживуть поодинці, потім — що відбудеться, якщо вони — Час їх побери! — виживуть у різних поєднаннях.
Протягом минулого місяця я розрахував 572 заявки на протиракову сироватку. І що ж вийшло? Тільки сімнадцять з них — зауважте, тільки сімнадцять — не могли спричинити небажаної Зміни Реальності. І не було жодного випадку, коли розрахунки вказали б на можливість бажаної Зміни Реальності, але Рада ухвалила, що в нейтральних випадках слід все-таки видавати сироватку. Вони, бачте, гуманісти! І ось сімнадцять чоловік за цей місяць вилікувано.
А які наслідки? Може, Сторіччя хоч трохи стали щасливіші? А чорта з два! Одного вилікували, а десятьом у тій самій країні, в тому самому Часі дали померти. І всім, звичайно, цікаво: а чому саме того вилікували? Може, ті люди, що померли, були не гірші, їх усі любили й поважали за щирість і доброзичливість, а той один, врятований нами щасливчик, тільки те й робить, що б’є свою стареньку матір, а коли випаде вільна хвилина, лупцює своїх дітей. І люди нічого не підозрюють про Зміну Реальності, і ми не можемо сказати їм про неї.
Ми самі собі наробимо лиха, Вою, якщо Рада Часів не ухвалить рішення задовольняти заявки на протиракову сироватку тільки в тих випадках, коли внаслідок наставатиме бажана Зміна Реальності. Іншого виходу немає. Виліковування хворих на рак або поліпшує Реальність — а отже, робить добро для людства, — або погіршує. Третього не дано. А дехто меле дурниці, що, мовляв, «це не зашкодить».
Соціолог, що слухав із гримасою болю на обличчі, спробував заперечити:
— А уявіть собі, що це ви захворіли на рак…