Камінь посеред саду
Шрифт:
– Я Андрій Платонович.
Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…
– Ходімо, – сказав я, щоб погасити роздратування.
– Дякую, – хлопець явно зніяковів. – Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…
– Речі? – витріщився я на нього.
– Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.
– Магдалени…
– Так.
Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.
Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…
«Ого-го, – подумав я. – Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».
– Ходімо, – я вимовив це якомога спокійніше.
Ми зайшли до під’їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.
Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.
«Здається, цієї весни у нас білили під’їзд, – подумав я, – здається, білили, було це у травні, скоріше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»
Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з’явилася.
Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так – безглуздий і непотрібний.
Ніхто не вийшов. Під’їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.
– Вам погано? – спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.
– Чому ви так вирішили? – різко повернувся я до нього.
– Ви спинилися, – він сказав це начеб вибачливо.
– Я спинився, – сказав я. – А може, ми живемо на третьому поверсі?
Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього дивилися кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене – це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.
«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» – подумав я і рушив.
Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже,
Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.
– Що ж вам наказано забрати? – спитав я.
– Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.
– Беріть, – байдуже сказав я. – Відчиняйте дверці й беріть.
Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.
– Може, ви дістанете?
– Ні, вже, вибачте, – сказав я. – Діставайте, що хочете.
Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню – я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.
– Не розумію, – сказав він. – Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.
– Так воно і е, – сказав я.
Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.
«Цього тобі тільки не вистачало – зчинити бійку», – встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.
Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового зросту й однакової комплекції. Він лише був на років п’ять, а може, й більше, молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.
«Усе повторюється, – подумав я, – невже справді все повторюється? Невже цей молодик – я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»
– Ви, здається, хочете щось запитати? – сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.
– Так, – сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. – Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?
– Так, – сказав він.
– Поздоровляю, – глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. – Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!
– Дякую, – сказав він. – Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.
– І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? – спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. – Чи й маєте вже своє підприємство? Може, банк?
– Яке це має значення?
– Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.
Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.
Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування – ні.