Камінь посеред саду
Шрифт:
Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.
– Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, – сказав гість. – Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.
– І ви все зробите для неї, авжеж?
– Так, і в цьому немає нічого смішного, – запевнив він. – Мені вас шкода,
– Ви просто безтямно закохані, друже мій, – сказав я. – Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.
– Вибачте, – перервав досить неввічливо він, – але це виправдання слабких людей…
– До яких ви не належите? – перервав уже я його. – Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.
– Ні, – сказав він. – Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.
Він засунув целофановий пакет під пахву, легко схопив сумку в другу руку.
«Був, був уже тут, – подумав я. – А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»
Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.
– До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, – навіщось сказав трохи хрипко.
– Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…
– Ви взагалі не здатні на це.
Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам’ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?
Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.
«Помиляєшся, хлопче», – подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.
Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…
Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса вродлива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?
Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен дібрати.
Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.
– Гей, ти, – гукнув я йому і, коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.
Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.
– Ану поставте сумку.
Слухняно поставив.
– Зігніть-но руку в лікті.
Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м’язів тканина його картатої сорочки на рукаві.
– Добре, – сказав я, відвертаючись.
А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.
Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я
Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок колишній мій однокласник і колишній десантник- «афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.
– Тепер бери сумку і йди.
Дивно, але він виявився напрочуд слухняним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд начеб сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.
Але я думав, здається, про море, безкрає море – чи то життя, чи відчуттів, чи ще чогось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…
І тут я почув музику. Вона звучала то голосніше, то стишуючись.
«Звідки ж вона звучить?» – подумав я і зрозумів, що нізвідки.
Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не зміг прогнати цих нав’язливих звуків. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливішу дівчину інституту. Хоч, може, найвродливішою вона стала саме з тієї хвилини, як я її побачив. Вона пливла залою, і зала належала їй, і решта танцюючих давали їй дорогу. Я стояв разом з хлопцями на сходах, які вели в той зал. Сходи вели згори. Наповнений танцюючими парами зал був мов на долоні, і я побачив Магду… Відколи побачив Магду, мені здавалося, що зал танцює довкола неї. «Навіщо ти обдурюєш себе?» – сказав раптом чийсь голос біля мене.
Я здригнувся. Я сидів у себе в кімнаті, музика все ще звучала, я знову побачив зал, стояв на сходах, і зал кружляв довкола Магди-Магдалени.
«Я не обдурюю», – заперечив я невидимому опоненту.
«Обдурюєш, та ще й так, наче тут ти не сам», – голос робився злішим.
«Авжеж, я не сам, зі мною ти».
«Не блазнюй. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу».
«Авжеж, розумію».
Я таки розумів, що він має на увазі. Справді, я не закохався тоді в Магду. Я не остовпів на місці, й зал, звичайно, не кружляв довкола неї. Але те, що вона була чи не найвродливіша в залі, я зрозумів і без почуття закоханості.
Мій погляд наштовхнувся на погляд Петра Микулинця, однокурсника, з яким зайшов до залу. Я міг би поклястися, що Петро думає те ж саме, що і я. А може, й не те саме, але погляд його був промовистий. Щось заворушилося в мені. На самому денці свідомості. Наче легкий, але доволі холодний вітерець. Утім, він міг матеріалізуватися і набрати певних обрисів, хоч думку навряд чи можна матеріалізувати.
Я підвівся і підійшов до вікна. За вікном гримкотіла вулиця, але я нічого не побачив. Того, що мав би побачити, не було. Я подивився поверх будинку на протилежному боці. Рвані хмари, що пливли над будинком і позаду нього, холоднішали на моїх очах.