Камінь посеред саду
Шрифт:
– Чому обов’язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…
– Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.
– Ні, – мало не крикнув я. – Це не було брехнею.
– Отже, ти справді вірив у те, що казав?
– Звичайно.
– І як ти себе зараз почуваєш?
– Це для тебе так важливо? – мало не простогнав я.
– Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?
Вона стояла і примружено дивилася на мене. На
Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона поспішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це, чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол – усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розпливлося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібне моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли – ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати – почуваю, що, либонь, неможливо.
Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав першим, як і в усі попередні рази, я.
– То що ж нам робити?
– Ти, як завжди, не знаєш? – іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.
– Усе ще владнається, – сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. – Усе владнається… Я ж отримую зарплату.
– Ні, – сказала Магда і підвелася. – Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?
Вона стояла навпроти мене – ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.
Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.
Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.
«Куди я лечу?» – подумалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість – тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.
«Куди я падаю?» – ще встиг подумати я.
Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.
«Треба відповісти на цей голос», – сказав хтось поруч.
Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…
Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.
«Так, – подумки сказав самому собі, – так, дідько його візьми!..»
І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба,
– Магдочко! – покликав голосно.
Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…
Не знаючи, що мені робити – плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.
«Сюди я більше не повернуся, – застрибали перед очима нервово виведені букви. – Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»
На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продовження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.
«Химера», – сказав я собі.
Авжеж, це химера, якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до холодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому – ні!
– Кепські твої справи, хлопче, – сказав я вголос.
Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна – і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!
Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з відчуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси – і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно потягло мене надвір.
Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з’явилося інше непереборне бажання – зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.
Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом’якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук, і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв’язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.
Незабаром я наздогнав жінку. Напевне, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом’якшало.