Камінь посеред саду

Лис Володимир Савович

– Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Уже розтулив рота. Але крику не було.

6

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути,

але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед – поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я оспустився. Перетнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин уже заходив до найближчої кав’ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? – подумав я. – Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв’язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати.

Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар’єром.

Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, – подумав я, – крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї – дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

Усе ж

виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з’явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

– Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

– Алло, я слухаю, – почув зовсім поруч лагідний мамин голос. – Це ти, Михайлику?

– Ні, я. Доброго ранку, мамо.

– Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

– З міста, звідки ж іще.

– Я гадала, може, ти..

– Ні, я не приїду. Магда у вас?

– Ні, – здивовано сказала мама. – Вона мала приїхати?

– Ні, – поквапно відповів я.

– Тоді чому ти питаєш?

Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя – у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.

– Бачиш… вона…

– Що трапилось, Андрійку?

– А що мало трапитись? – вдавано бадьоро спитав я.

– У тебе голос якийсь дивний…

– Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?

– Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?

– Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?

– Звичайно.

– Що нового у Мишка?

– У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.

– А Оля?

– Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.

– Подія.

– Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?

– Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зробить мені сюрприз, і вранці кудись зникла.

– До подруги або на базар поїхала.

– Може, й так.

– Ти щось приховуєш, Андрійку…

– Нічого я не приховую, мамо.

– Може, я подзвоню ввечері?

– Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.

– Ну, як хочеш… То у вас таки нічого не трапилось? Як ви живете, Андрійку?

– Живемо, – сказав я. – Живемо, мамо.

– То Магда справді збиралася вчора приїхати? – ще раз побажала упевнитися мама.

– Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо раніше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.

– Там що – якісь гостини?

– Може, й гостини, – сказав я. – Мамо, знаєш…

Тут я пригадав учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.