Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Лікар дістав із підвішеного під патронташем полотняного мішка свої медичні інструменти, швидко розклав їх на похідному столику і одразу втратив войовничий вигляд.
Звідусіль до нього линули теплі слова привіту; навколо нього клопоталися санітарки. Одна принесла йому води, куди він занурив губку, друга запалила велику спиртівку. Добродушний лікар посміхався праворуч і ліворуч, дякував, відповідав на вітання, мив руки і примовляв:
— Розчин сулеми! Чудесний антисептичний засіб!.. Я до ваших послуг, Зірвиголово! Так. Прекрасно. Тепер витремо
Прожаривши потім на спиртівці свої інструменти, він попрямував до полковника.
Ті з поранених, що лежали ближче, забуркотіли.
— Терпець, друзі! Дозвольте мені раніше зробити операцію цьому джентльмену. Здається, він при смерті…
У цього милого лікаря була своєрідна манера підносити хворим гіркі істини.
З допомогою Жана Грандьє і Фанфана він посадив пораненого на ліжку, підняв його сорочку і, оголивши торс, вигукнув:
— Розкішна рана, мілорде! Можна подумати, що я сам завдав її вам, щоб мені легше було її залікувати. Ні, ви тільки погляньте! Третє праве ребро наче свердлом проточене. Ні перелому, ні осколка! Один тільки маленький отвір діаметром з кулю. Потім куля пройшла по прямій крізь легеню і мала вийти з другого боку. Не вийшла?.. Куди ж вона, в такому разі, поділася? Дивна історія… Ага! Вона застряла в середині лопатки. Зараз я її витягну… Потерпіть, мілорде. Це не болячіше, ніж коли виривають зуба. Раз… два… готово!
Глухий хрип вирвався з вуст пораненого; конвульсивним рухом він до болю стиснув синову руку.
З рани бризнув сильний струмінь крові, і одночасно почувся тихий свистячий подих.
— Чудово, — сказав хірург, — легеня визволилась… Дихайте, полковнику, не соромтесь!
Офіцер глибоко зітхнув, у його очах з'явилося життя, щоки трохи порожевіли.
— Ну як, легше тепер?
— Авжеж! Далеко легше.
— Я так і знав!.. Ну, що ви тепер скажете, Зірвиголово? Га? Терпіння! Трохи терпіння, хлопці…
Він безперестанно говорив то по-англійськи, то по-голландськи, то по-французьки, але при цьому все-таки робив далеко більше, ніж говорив. Звертаючись до шотландця, він сказав:
— Через три тижні ви будете на ногах, мілорде. Бачите, оця маузерівська куля — чудовий снарядець, і до того ж чистенький, немов голландська куховарка. З своєю величезною швидкістю — шістсот сорок метрів на секунду! — він, як голка, проходить крізь живу тканину, не розриваючи її. Нічого спільного з оцим дурним осколковим снарядом, що все рве і ламає на своєму шляху. Ні, справді, маузерівська куля — дуже делікатна штука… Словом, куля джентльменська.
І невгамовний балакун, ані на секунду не перериваючи потоку слів, вставив в отвори, просвердлені кулею при її вході і виході, великі тампони гігроскопічної вати, просоченої розчином сулеми, потім наклав на них знезаражувальні компреси і закінчив чергову перев'язку словами:
— От і все! Дієта! Супи, молоко, сирі яйця, трохи соди-віскі… А через вісім днів — ростбіф, скільки душа забажає. З вашою міцною конституцією у вас навіть не підніметься температура.
І,
— А ви, Зірвиголово і Фанфан, за мною!
Молодий лейтенант, здивований цим потоком слів і ще більше захоплений щасливим закінченням операції, ніжно обняв батька. А лікар і його випадкові помічники продовжували обхід.
На кожному кроці вони стикалися з надзвичайно тяжкими на вигляд пораненнями. Сучасна балістика ніби глузувала з сучасної хірургії.
Чотири дні тому якогось ірландського солдата під час сутички на аванпостах поранило кулею, що влучила йому в самісіньке тім'я. Куля пройшла мозок, піднебіння, язик і вийшла через щоку. Становище пораненого вважалося безнадійним.
У тій же сутичці іншого ірландця поранило в ліву частину голови. Куля пройшла мозок і також вийшла з протилежного боку.
— Ну, що ви на це скажете, молоді люди? — з гордістю вигукнув лікар. — Колись, за старовинної зброї, голови цих молодців розлетілися б, мов гарбузи. А делікатна, гуманна маузерівська кулька зуміла ніжно проскочити крізь кістки і мозкову тканину, завдавши моїм пораненим тільки однієї неприємності: на якийсь час позбавивши їх можливості нести бойову службу.
— Нечувано! — вигукнув Фанфан, не вірячи своїм вухам.
— Дивовижно, — погодився Зірвиголова.
— Через два тижні вони будуть здорові, як ми з вами! — тріумфував лікар.
— І навіть без ускладнень? — спитав Зірвиголова.
— Навіть без мігрені! — відповів лікар. — Але я побоююсь, щоб один з них не захворів на страбізм.
— Тобто, просто кажучи, не окосів?
— Так, так — не окосів. Саме так.
— Але навіщо ж тоді воювати, якщо мертві воскресають, а вбиті, підхопившись, дістають змогу битися з новою силою? — дивувався Жан.
— Навпаки. Раз уже наша ідіотська і звіряча цивілізація неспроможна позбавитися такого бича, як війна, треба принаймні зробити це лихо по змозі якнайменш убивчим. У чому, зрештою, мета війни? На мій погляд, у тому, щоб вивести з лав якнайбільшу кількість воюючих, а не в тому, щоб знищити їх. Отже, зовсім не треба винищувати все і всіх, щоб здобути перемогу. Досить перешкодити ворогові протягом деякого часу битися, зупинити його наступ, зменшивши чисельність його армії. Таким чином набрав би реальності фантастичний вислів якогось буркуна-генерала: «На війні йдуть умирати весь час одні і ті ж люди».
— А от ще дивніший випадок! — вигукнув хірург, досліджуючи якогось шотландського солдата.
— Та хіба він поранений, лікарю? — здивувався Жан.
Солдат спокійно посмоктував свою люльку і, здавалося, почував себе зовсім непогано. На його шиї зяяла рана, завдана «гуманною» кулею.
Куля увійшла трохи вище лівої ключиці в той час, кали гордонець, чекаючи атаки, лежав, притулившись до землі.
Лікар почав шукати «вихідний» отвір і знайшов його трохи вище правого стегна, за два сантиметри від клубової кістки.