Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Ескадрон Молокососів перестав існувати, але його славна жертва не була марною: армія генерала Бота була врятована.
Завойовники просувалися з острахом, оглядаючись на всі боки. Попереду, ведучи на поводах коней, ішли драгуни. За ними рухався загін кінних волонтерів у фетрових капелюхах з піднятим бортом. Ескадрон справжніх велетнів.
На чолі його йшов капітан, журливо поглядаючи на картину кривавої бойні.
Раптом, побачивши два тіла на купі мерців, він гірко вигукнув:
— Зірвиголова!.. Побратим! Маленький Жан! Боже!..
То був добрий капітан Франсуа Жюно, якого мінливості війни вдруге звели з його юним другом. Нагнувшись, він підняв Жана. Коли канадець побачив його осклілі очі, посинілі губи
— Ні, — шепотів він, — маленький Жан не загинув, не може цього бути! А його товариш?
Оглянувши Фанфана, добряк пересвідчився, що той ледве дихає.
— Треба все-таки спробувати…
З цими словами капітан Жюно звалив Жана собі на плечі.
— Бери другого і йди за мною, — наказав він одному із своїх солдатів.
Той легко підняв Фанфана, і обидва покрокували краєм ущелини, виносячи юнаків з поля бою, де їх неминуче розчавили б кінські копита і колеса від гармат.
Вийшовши з ущелини, канадці поклали Молокососів серед скель і стали чекати польового госпіталю.
Чекати довелося недовго. Майже зараз же недалеко від них зупинився вершник з пов'язкою Червоного хреста на рукаві.
— Лікар Дуглас! — вигукнув, побачивши його, капітан Жюно. — Ви? Яке щастя!
— Капітан Жюно! Чим можу бути вам корисний, друже?
— На вас, лікарю, уся надія… Благаю в ім'я нашої дружби! — сказав Франсуа Жюно.
— Та говоріть же, говоріть, у чому справа, дорогий капітане. Можете не сумніватися…
— Та я й не сумніваюся. Дякую вам, любий лікарю! Вік пам'ятатиму вашу доброту! Бачите оцього хлопця? Це Зірвиголова, прославлений командир Молокососів. А другий юнак — його лейтенант, Фанфан.
— Діти, справжні діти, — тихо вимовив лікар.
— Але герої.
— Герої, — погодився Дуглас.
— Так от що, лікарю: Зірвиголова — француз. Я зустрічався з ним у Канаді і полюбив його, як сина. І в мене просто серце крається, як тільки подумаю, що він помре.
— Але, на жаль, бідолашний хлопець, здається, вже помер, — сказав лікар. — А проте подивимось…
І, скоріше для очистки совісті, аніж для лікарського огляду, він притулив вухо до грудей Жана.
— Подумати тільки, він живий! Серце б'ється. Правда, кволо, дуже кволо, але все-таки б'ється.
— Живий?! — не пам'ятаючи себе від радості, вигукнув Жюно. — Яке щастя…
— Не поспішайте радіти, його життя на волосинці.
— О ні, лікарю, він видряпається! Ніколи в житті не бачив такого молодця, як цей Жан. Та й ваше лікарське мистецтво зробило вже не одне чудо…
— Клянусь, я зроблю все, щоб врятувати цих хлопчаків!
— Дякую вам, лікарю! Відтепер я — ваш повік. Ви робите мені сьогодні таку послугу, якої порядній людині ніколи не забути.
ЕПІЛОГ
Капштадт, 20 жовтня 1900 р.
«Люба сестро!
Я живий, хоч життя повернулося до мене не без клопоту.
І Фанфан також живий. Мій любий Фанфан теж з великими труднощами видряпався, йому всадили одну кулю в живіт, другу — в печінку, три або чотири — вже не пам'ятаю точно, влучили йому в ноги. Але парижанин з вулиці Гренета живучий, мов кішка.
А я… Хоч я родом і не з вулиці Гренета, але все-таки парижанин і, отже, також живучий.
Уяви собі тільки: одна куля влучила мені в ліве стегно, друга — в руку, теж у ліву, третя — у праву ногу, четверта вдруге продірявила легеню, та ще й біля самого серця. Отак, сестронько, коли мій друг Франсуа Жюно підібрав нас обох, справи наші були зовсім погані. Ми валялися на землі напівмертві і дихали, як викинуті на берег коропи. Цей добрий канадець передав нас у вмілі руки лікаря Дугласа, якому ми і завдячуємо тепер життям. Лікар Дуглас справді найбільш рицарська душа в усій англійській армії. Він доглядав нас, наче рідний брат, не шкодуючи свого дорогого часу і знань, і зробив справжнє чудо, воскресивши нас. Ми були без пам'яті дві доби. А коли опритомніли, побачили, що лежимо поруч у маленькому приміщенні, де дуже пахло йодоформом і карболкою. Мені здалося, що ми плавно рухаємося кудись.
«Санітарний поїзд», подумав я. І я не помилився: нас везли в тому самому поїзді, в якому я колись супроводив місіс Адамс до її вмираючого сина.
Лікар і взагалі весь медичний персонал зворушливо доглядали нас. Наші товариші по нещастю — тяжко поранені англійські солдати — ставилися до нас подружньому.
Санітарний поїзд, як і під час першої моєї подорожі, йшов тим же алюром воєнного
Подорож тривала довго, дуже довго, але ми на це не нарікали: нам було добре!
Ми всім своїм єством віддавалися спокою, що неминуче настає після гострих криз. Ми втішалися хвилюючим відчуттям повернення до життя, з яким попрощалися ще у Ваальській ущелині. Нарешті, нас солодко заколисувало усвідомлення виконаного обов'язку: ми ж зробили все, що могли, в один із найскрутніших моментів боротьби маленьких республік за свою незалежність.
Тільки приїхавши в Капштадт, на восьму добу подорожі, лікар Дуглас заявив нам, що тепер він готовий поручитися за наше життя.
У Капштадті лікар перевіз нас у лікарню, де передав на руки свого співбрата по професії, що доглядає нас і досі.
Ти можеш, звичайно, уявити, як палко дякував я лікареві Дугласу, коли він прийшов попрощатися з нами! На прощання Дуглас попередив нас, що для цілковитого одужання нам потрібний тривалий лікарняний режим.
Я, розуміється, почав палко сперечатися з ним, а Фанфан забурмотів, наче справжній наполеонівський гренадер. Подумай сама: одна лише гадка про те, що ми не можемо повернутися в Трансвааль і зібрати новий батальйон Молокососів, щоб знову взяти участь у війні, кидала нас у розпач!
Признання у наших мріях, що мимоволі вирвалося у мене, дуже потішило любого лікаря.
— Та ви ж полонені, — сказав він.
— Що з того! Полонені тікають!
— Любий Зірвиголово, — м'яко сказав лікар, взявши мене за руку, — облиште цю небезпечну гру. Повірте, з вами говорить зараз не англієць, не патріот своєї країни, а тільки лікар і друг. Вісім місяців ви вели тяжке бойове життя, що вимагало неймовірного напруження всіх ваших фізичних сил і нервової системи. Ви двічі були тяжко поранені.
— Але ж кажуть, що сучасна куля відзначається гуманністю, — глузливо сказав Фанфан.
— Не дуже довіряйте цій балаканині, — заперечив Дуглас. — Як би там не було, але ці кулі разом з перевтомою так розхитали ваші організми, що цілковите одужання настане не раніше, як через п'ять-шість місяців. А до того часу, сподіваюсь, ця клята війна скінчиться.
Передбачення доброго лікаря справдилися лише наполовину. Минуло вже чотири місяці, як ми з ним попрощалися. Ми майже одужали, але війна спалахнула з новою силою. А ми дедалі більше почуваємо себе полоненими. Справа в тому, що, в міру нашого одужання, милі друзі-англійці стали, як влучно сказав Фанфан, дедалі тугіше нас «загвинчувати».
І от, нарешті, нас так «загвинтили», за нами так стежать, стільки пар очей пильнують кожен наш рух, що втеча майже немислима. Але все-таки ми спробуємо.
Хитрі англійці пропонували нам свободу під слово честі. Дуже вдячні! Це значить бути своїм власним тюремником, з дня на день витрачати всю свою бурхливу енергію тільки на те, щоб примушувати себе відмовлятися від найпалкішого свого бажання. Ні, на це ми не згодні!
Не вагаючись ні секунди і підкоряючись одному поривові, ми обидва категорично відмовились. Що ж сталося після цього? Дуже нескладна річ: лазарет перетворився на в'язницю. А через те, що лікарняна клітка здається нашим тюремникам не цілком надійною, нас чекає приваблива перспектива тижнів через два вирушити на понтони. А може, і на острів Цейлон або на мис Доброї Надії.
Та поживемо — побачимо… О! Яку велику силу відчуває в собі той, хто вирішив віддати своє життя священній справі боротьби за свободу! Простіше кажучи, при першій же нагоді ми постараємося втекти.
І нехай навіть я й загину при цьому, але принаймні я вмру з думкою про виконаний обов'язок, з усвідомленням того, що я вмираю як гідний син тієї Франції, яка так часто проливала свою кров за слабких і пригноблених.
Та я не загину…
Якщо передчуття не обманює мене, люба сестро, ти ще почуєш дещо про свого брата, який більше, ніж будь-коли, палає бажанням виправдати своє прізвисько — капітан Зірвиголова».
Кінець.