Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Ось вони вже в англійському таборі. З того, як часто повторювали його ім'я англійські солдати, капітан Молокососів зрозумів, що він має тут таку ж почесну, як і небезпечну популярність.
Полонених кинули в каземат, стіни якого були викладені, паче бліндаж, із залізничних рейок, і замкнули, не давши ні крихти хліба, ні ковтка води.
Бідолашні хлопчаки провели тяжку ніч: Їх мучила спрага, вони стікали кров'ю і задихались. Зірвиголова втішав і підбадьорював товаришів, як міг, але, незважаючи на всі
Нарешті настав день. Звичайно, він полегшить їх долю!
Першого з каземату витягли капітана Зірвиголову, його привели до офіцера.
Судячи з форми мундира кольору хакі, на еполетах якого вишито дві золоті зірочки, це був драгунський капітан. Не приховуючи іронії, він розглядав капітана Молокососів, якого оточили четверо англійських солдатів, випростаних, наче дерев'яні боввани, і пихатих, як справжні англійці.
Вдосталь надивившись, драгунський капітан без зайвої балаканини розпочав допит:
— То, значить, ви і є той самий француз, відомий під ім'ям Зірвиголови, командир інтернаціонального загону юних волонтерів?
— Так, це я! — гордо відповів Жан Грандьє, дивлячись просто у вічі офіцерові.
Офіцер зловісно всміхнувся, розстебнув свій мундир, вийняв з внутрішньої кишені невеличкий бумажник і дістав звідти згорнуту вдвоє візитну картку.
З нарочитою і глузливою повільністю він розгорнув її і, піднісши до очей Жана Грандьє, сказав:
— Отже, ви — автор цього фарсу?
Зірвиголова впізнав один з листів, які він розіслав після смерті Давіда Поттера п'ятьом членам військового суду.
Він нагадував у цьому листі, що бур засудив до смерті своїх суддів, а він, Зірвиголова, виконуючи останню волю свого друга, поклявся винищити їх усіх.
Слово «фарс» прозвучало у вухах Зірвиголови як ляпас. Він почервонів і вигукнув:
— Цей фарс скінчиться вашою смертю!
— Я капітан Руссел, — продовжував усміхаючись офіцер, — командир другої роти сьомого драгунського полку. Як бачите, засуджений на смерть почуває себе непогано.
— Поживемо — побачимо, — без ознаки ніяковості відповів Жан.
— Любий мій французику, ви справжній хвалько! Раджу вам припинити ці жарти. Вам не пощастить розлютити мене, слово честі! Швидше ви доб'єтесь батога.
— Людину, голову якої оцінено в двісті фунтів, не карають батогом… Між іншим, моя голова коштує далеко більше. Крім того, я — солдат і вимагаю, щоб зі мною поводилися, як належить поводитись з полоненим воїном. Я вбив стількох ваших людей, що цілком заслуговую на таке поводження.
Офіцер трохи зблід, закусив вуса і, переставши нарешті всміхатися, урочисто, наче прогавкав, скрикнув:
— Мені потрібна інформація! Відповідайте! Відмовлятися не раджу. Однаково примусимо.
— Питайте!
— Скільки бурів проти
— Вісім днів тому їх було цілком достатньо, щоб побити вас, хоч вас було у багато разів більше.
Офіцер зблід ще дужче.
— Скільки у вас рушниць? — спитав він.
— Маузерів? Не знаю. А лі-метфордів [29] близько тисячі: ми відібрали їх у ваших солдатів.
— Останнє запитання: що сталося з герцогом Річмондським і його сином?
— Я особисто наказав перенести цих двох тяжко поранених джентльменів до бурського госпіталю. Тепер вони у безпеці.
— Досить. Ви відмовились відповісти на два перших запитання, і я змушений передати вас у розпорядження Колвілла — майора третього уланського полку.
Це ім'я примусило молодого француза здригнутися. Колвілл! Ще один з убивць Давіда Поттера. Не приховуючи ненависті, Зірвиголова пильно подивився на Колвілла, що саме увійшов. Це був довгий, як жердина, сухорлявий і жовчний англієць з пихатим і жорстоким виразом обличчя. Жан поклявся самому собі ніколи не забути його, якщо тільки пощастить вирватися з цього осиного гнізда.
— Дорогий Колвілл, дозвольте представити вам містера Зірвиголову, відомого вам нашого майбутнього ката.
— Он як! — презирливо відповів майор. — Той самий хлопчисько, що насмілився послати офіцерам її величності свої ідіотські і образливі листи? Ну що ж, тепер прийшла наша черга побавитись.
— Клянусь, — пробурмотів Руссел, — не хотів би я опинитися в шкурі цього хвалька, з яким Колвілл збирається побавитись.
Майор підніс до своїх губів рукоятку хлиста з свистком.
На пронизливий посвист прибіг уланський сержант.
— Максуел, — процідив крізь зуби Колвілл, — візьми-но цього хлопця, і можеш розважитися з своїми товаришами грою «підколімо свиню».
«Pigsticking» — жорстока гра англійських уланів, які захоплювалися нею, замінюючи свиню полоненими з «нижчої раси».
Але ніколи ще, скільки відомо, біла людина не була об'єктом цієї варварської розваги. Бідолашний Жан мусив стати першою жертвою глуму, що незабаром поширився на багатьох полонених бурів.
Почувши передаваний з уст в уста заклик: «Pigsticking», десятків зо два уланів схопили свою зброю і скопили на коней.
Жана поставили обличчям до поля, на якому вишикувався взвод сержанта Максуела.
Майор Колвілл, бажаючи подовжити розвагу, наказав одному з піхотинців:
— Дати йому ранець!
Передаючи Жану військовий ранець, солдат, людяніший, ніж його начальник, шепнув:
— Захищайся ним, мов щитом. Головне, не бійся і намагайтеся парирувати удари.
Навколо стовпились офіцери всіх родів зброї, з цікавістю чекаючи видовища, жорстокість якого не може зрівнятися ні з чим.