Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Прізвисько «Зірвиголова» не сходило з їх уст, але вимовлялося без ненависті, скоріше з відтінком співчуття, до якого примішувалася певна повага.
— Зірвиголова!.. Так це Зірвиголова?.. Бідолашний хлопець!
— Дивіться, та він зовсім і не злякався. Ну й сміливець!
— Хочете парі, Руссел? — запропонував майор. — Ставлю десять фунтів, що цей шахрай кинеться навтіки, як лисиця від гончаків, і його одним махом підколять трохи нижче спини.
— Гаразд! — сміючись, відповів драгунський офіцер.
Взвод
— Колоти! — проревів сержант. — Вперед!
І взвод помчав шаленим галопом…
На Жана Грандьє летів, наїжившись піками, виблискуючи сталлю, смерч людей і коней.
Зірвиголова затулив ранцем груди і, міцно впершись розставленими ногами в землю, приготувався до удару.
І удар не примусив себе чекати. Жахливий удар!
Зірвиголова відчув, що його буквально підкинуло в повітря, він двічі чи тричі перевернувся і важко впав на землю, його ліве плече було пошматоване, права рука сильно кровоточила. Та все ж ранець відбив і ослабив удари, спрямовані в груди.
Під вигуки «ура» уланські коні блискавкою пронеслися мимо, навіть не зачепивши Жана.
— Ви програли, Колвілл! — вигукнув капітан Руссел. — Цей шахрай поводиться непогано.
— Почекаємо, — з холодною ненавистю відповів майор.
Приголомшений падінням і важко дихаючи, Зірвиголова насилу підвівся і підняв свій роздертий ранець.
Він вирішив боротися до кінця, а улани не гаяли часу: зробивши швидкий поворот, взвод перешикувався.
Знову розляглася команда сержанта:
— Колоти! Вперед!..
Початкове співчуття змінилося в них нездоровою цікавістю. Вигляд крові пробуджував у людині звіра. Зірвиголова випростався зусиллям волі і крикнув:
— Боягузи! Підлі, низькі боягузи!.. — і знову впав, збитий нищівним ударом.
Всупереч сподіванням, ранець і цього разу захистив його. Зрештою улани самі, хизуючися своєю вправністю, намагались влучати пікою тільки в імпровізований щит. Усе, що було поза ранцем, для них не існувало, вони вбачали в Жані лише приречену на смерть жертву.
Нещасний хлопчак був зовсім розбитий. Одяг його пошматований, тіло зранене. Він насилу підвівся, його ноги дрижали і підгиналися, налиті кров'ю очі потьмяніли, а шум у вухах заглушав іронічне «ура» англійців. Ослаблі руки вже не були спроможні підняти ранець, що захищав його досі.
Він зрозумів, що для нього вже все скінчено, порятунку нема: зараз його розчавлять безжальні звірі. Але в нього вистачило ще сили випростатися, схрестити на грудях руки і з гордо піднятою головою мужньо повернутися обличчям назустріч уланському взводові.
В думці він попрощався з життям, що досі так усміхалось йому, і послав останній привіт своїй сестрі і своїй палко любимій батьківщині, яку йому не судилося більше побачити.
І коли втретє розляглась команда сержанта: «Вперед!», він відповів на неї вигуком:
—
Пригнувшись до кінських ший, улани проскакали вже половину відстані, що відокремлювала їх від Жана. Ще кілька секунд, і мерзенний злочин здійсниться.
Та ось якийсь вершник на всьому скаку врізався поміж уланами і їх жертвою. Це був один з тих чудових наїзників, дивлячись на яких мимоволі згадуєш легенду про центаврів [30] .
Вершник підняв хлист і владно вигукнув слова, що з однаковим успіхом примушують атаку зупинитися, а натовп — заспокоїтись:
— Стоп!.. Ні з місця!..
Побачивши генерала, бо вершник був англійський генерал, улани так круто зупинили коней, що ті, ставши дибки, мало не поперекидалися разом з наїзниками.
Зупинивши свого скакуна за чотири кроки від полоненого, генерал піднявся на стременах і став на голову вищий за кавалеристів, які змішали свої ряди. Червоний від гніву і карбуючи слова, кожне з яких стьобало, немов ляпас, він прокричав:
— Мерзотники! Підлі боягузи, ви ганьбите англійський мундир! Який офіцер дозволив цю мерзенну розправу?.. Відповідайте, сержанте!
— Майор Колвілл, — промовив Максуел, переборюючи страх.
— Прислати його до мене! Негайно!
Зірвиголова скривавленою рукою віддав честь генералові. Той у свою чергу підніс до козирка каски пальці, затягнуті в рукавичку, і, побачивши перед собою хлопчика, спитав його мимоволі пом'якшеним голосом:
— Хто ви?
— Француз на службі бурської армії, — відповів полонений, тримаючись шанобливо, але з великою гідністю.
— Ваше ім'я?
— Жан Грандьє, на прізвисько Зірвиголова, капітан розвідників.
— Так, значить, це ви і є прославлений Брейк-нек?.. Поздоровляю! Ви сміливець!
— Така похвала, та ще з ваших уст, генерале… Я збентежений і горджуся нею!
— Ви такий молодий! Далебі ж, усякого іншого бранця вашого віку я тут же відпустив би на волю. Так… усякого іншого… Але ви надто небезпечний противник і надто багато завдали нам неприємностей. Я затримую вас як військового полоненого, але ви користуватиметесь усіма привілеями, на які заслуговує такий хоробрий ворог.
Зовсім знесилений і приголомшений, Зірвиголова насилу пробурмотів кілька слів подяки і тут же, страшенно збліднувши і м'яко осівши на землю, знепритомнів.
— Віднести цього юнака у госпіталь! — наказав генерал. — Я вимагаю, щоб про нього добре подбали. Я сам простежу за цим. Чули?.. А, ось і ви, майоре Колвілл! За жорстоку розправу з полоненим — п'ятнадцять діб суворого арешту. Сержант, що командував «Pigsticking», позбавляється свого звання і переводиться в рядові улани. Всі улани взводу призначаються на п'ятнадцять позачергових польових караулів. Вільно!