Капітан Зірвиголова
Шрифт:
— Зупиніть коня!.. Я служниця місіс Адамс!.. Зупиніть!.. Благаю!..
Ніхто, проте, так і не наважився зупинити коня, який, як видно, сказився. Люди схилені були скоріше посміятися з очманілої від страху кумедної амазонки.
Ухопивши коня за холку, підлітаючи при кожному стрибку і щосекунди рискуючи впасти, лжеслужниця горлала що було сили, в той же час непомітно і з дивовижною спритністю керуючи конем. Цікаві марно чекали неминучого падіння наїзниці, наперед відчуваючи цю втіху. А кінь, дедалі більше розпалюючись, набирав швидкості.
Він мчав вихором, з швидкістю не менше
А Зірвиголова все горлав уже захриплим голосом:
— Зупиніть!.. Рятуйте служницю місіс Адамс!..
Він проскакав повз кількох кавалеристів. Раптом хтось із них, уважно стежачи за наїзницею, вигукнув:
— Глядіть-но! Ця жінка тримається в сідлі із спритністю циркача. Нас обдурено — це шпигун!.. Вперед! Навздогін! За мною!..
Усі енергійно пришпорили коней, і погоня почалась. Пролунали револьверні постріли.
Кулі, пущені на повному скаку, рідко коли влучають у ціль, і все-таки вони свистіли біля самих вух втікача.
«Хай йому чорт! Діло наче йде на гірше», подумав Зірвиголова, пригинаючись до шиї коня.
Кінь домчав його до передового окопу, до стінки якого тулилися шотландці. Двоє з них спробували перегородити шлях штиками. Але Зірвиголова з незбагненною силою і спритністю примусив коня одним кидком перескочити окоп, залишивши позаду солдатів, штики — все!
— Вогонь! — скомандував командир шотландців.
Загриміли сотні пострілів. Проте, як завжди буває в таких випадках, стрільці, поквапившись, лише похизувалися один перед одним своїми промахами.
А тут і бури, з свого боку, зчинили стрілянину, і наш бідолашний Зірвиголова опинився між двох огнів.
Друзі-бури були зараз для Жана страшніші, ніж вороги-англійці.
Як подати їм знак, що він свій? Як припинити цю стрілянину, що при казковій влучності бурів може стати для нього згубною?
У нього немає білої хустини. Але в нього є чепчик! Зірвавши його з голови і тримаючи за одну з зав'язок, Жан почав шалено розмахувати ним на знак своїх мирних намірів.
Емблема миру припинила вогонь.
І вчасно! До трансваальських ліній лишалося всього триста метрів. Поранений у груди, кінь капітана Зірвиголови захрипів і став припадати на ноги. Ще хвилина — і він впаде. Втікач скочив на землю, зірвав з себе жіноче плаття і з'явився перед бурами у шерстяній сорочці і засуканих до колін штанях. Вій зберіг тільки чепчик, цю єдину приналежність свого жіночого одягу, і крутив ним, наче пращею.
Так добіг він до траншеї, де його дуже непоштиво схопили руки друзів.
— Хто ти? — добре струсонувши його, спитав зарослий аж до очей бородатий гігант.
— Капітан Зірвиголова, командир розвідників.
— Брешеш!.. А пароль знаєш?
— Йолоп! Ти, може, думаєш, що англійці сказали його мені? Мені пароль невідомий, а зате я знаю марш розвідників.
І дзвінким голосом він почав веселу пісеньку, що пролунала далеко в окопах, викликаючи посмішку на похмурих обличчях бурів.
—А десь за дальшим насипом землі молодий смішливий і дзвінкий голос підхопив приспів:
— «Іди собі під три чорти! Вже сам прожити можеш ти!» Вперед, Фанфан! Вперед, Фанфан, На прізвисько Тюльпан! Нехай їм чорт! Вперед, Фанфан, На прізвисько Тюльпан!І в ту ж мить, чоловік п'ять-шість покидали свої окопи і бігом кинулися до Жана Грандьє.
Той, хто біг попереду, вигукнув, усе ще не вірячи своїм очам:
— Зірвиголова! Хазяїн! Воскрес? Живий?.. — і, впавши в обійми втікача, заридав.
— Фанфан! Любий Фанфан! — вигукнув командир Молокососів. — Невже це ти?
— Атож, я… ти… ми… Не звертай уваги, хазяїне! Реву, наче теля… Знову разом! Радість, розумієш, радість душить!.. Ти живий, живий!..
— Але як же ти тут опинився під Кімберлі, старий Фанфан? Я ж залишив тебе під Ледісмітом.
— Потім розповім, тепер ніколи. Хіба не бачиш? Усі наші збігаються… Почули пісеньку. Жан-П'єр, Жан-Луї і просто Жан, і бури — Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім…
— А я? Про мене забули? — вигукнув якийсь хлопчисько, кидаючись, як Фанфан, на шию юному капітанові.
— Та це ж Поль Поттер!.. Поль! — обняв його зворушений Зірвиголова.
— А ми непогано попрацювали, поки тебе не було, — сказав син розстріляного бура, грюкнувши об землю прикладом свого карабіна з шестикутним отвором великого калібру.
Це була солідна зброя рідкісної сили і влучності — старовинний і страшний «роєр», з яким досі ніяк не можуть розлучитися старі мисливці-бури.
— Ну, що ж? Чи друг я вам тепер, чи ні? Чи командир Молокососів, чи вже ні?
— Друг, друг! Командир!..
— То чому ж мені не дають рушниці з патронами? Боротьба за незалежність обох республік не закінчена. Попереду ще багато жорстоких випробувань…
Кінець першої частини