Капітан Зірвиголова
Шрифт:
Удар був сильніший за перший. Він пошкодив механізм паровоза, з усіх отворів якого повалили густі клуби пари.
— Ну, тепер уже зовсім погоріли! — вигукнув Фанфан. — А оскільки ви, пане Фанфан, не відчуваєте ніякої симпатії до понтонів, доведеться вам викинути свій помер.
І поки англійці обстрілювали зупинений поїзд, Фанфан став потихеньку пробиратися до паровоза.
А Зірвиголова тим часом мчав на великому англійському коні до бурських аванпостів. Вершник явно слабнув. Бідолашному Молокососові стало
— Чи домчу? — шепотів він ослаблим голосом. — Треба доїхати, треба…
І він знову пришпорив тепер уже змиленого коня, а щоб не впасти, ухопився за його гриву.
— Задихаюсь!.. Пити!.. Пити!.. Я, здається, віддав би зараз всю решту свого життя за склянку води!
На секунду він випустив з рук гриву коня, дістав хусточку і, просунувши її під куртку, затиснув нею рану на грудях.
Раптом йому здалося, що показались бурські траншеї.
Так і є: над пагорбами промайнуло близько дюжини жовтуватих спалахів, і над його головою засвистіли кулі.
— Рушничні постріли! — прошепотів Жан з гіркою усмішкою. — Тепер це єдиний вид вітання між людьми.
Він витяг з-за пазухи хустку і замахав нею на знак своїх мирних намірів.
І хоч біла тканина почервоніла від його крові, огонь все-таки притишився. З траншей повискакували люди й побігли назустріч цьому дивному вершникові.
Зірвиголова, блідий, наче тяжко хворий, зібрав останні сили, щоб прямо й гордо триматися в сідлі.
Він зупинив коня, якого бури миттю схопили з обох боків за вудила.
— Хто ви? Звідки? Чого?..
— Я капітан Зірвиголова. Привіз папери генералу Жуберу від Кроньє. Там б'ються… Поїзд, на якому я їхав, захоплять англійці.
Бури помітили нарешті, який він блідий, побачили кров, що великою темною плямою виступила на його куртці.
— Вас поранено?.. Ми понесемо вас.
— Ведіть мене до генерала Жубера.
— Він зараз у Ніхолсонснеку, а це зовсім поряд.
«Поряд» у бурів означає принаймні кілометр.
У супроводі групи вершників Жан Грандьє вирушив до генерала.
— Це ваш почесний конвой, любий товаришу, — сказав, упізнавши його, фельд-корнет.
— Зараз мені, мабуть, потрібніша звичайна сиділка, — відповів Зірвиголова, блідий, як полотно, хоч зумів ще знайти в собі сили пожартувати.
Нарешті вони під'їхали до великого намету, над яким майорів національний прапор. Крізь відкритий вхід було видно, що там повно народу.
— От ми й приїхали, — сказав фельд-корнет.
Зірвиголова, зробивши відчайдушне зусилля, сам зліз з коня і твердою ходою, але із скривленим від болю обличчям наблизився до генерала. Віддаючи правою рукою честь, Зірвиголова лівою простиг йому червоний від крові
— Віднесіть цього сміливця в лікарню, — схвильовано наказав Жубер, — і нехай про нього турбуються, як про мене самого.
Жана поклали на посилки, і дружні руки обережно понесли його у найближчий госпіталь.
Через півгодини Зірвиголова прийшов до нам'яті. Ледве розплющивши очі, він зразу ж упізнав окуляри, добру усмішку і буркотню свого друга, лікаря Тромпа.
— Ну, звичайно, це я, мій любий Зірвиголово! Я — Тромп, за професією цілитель. «Тромп — обдуріть смерть», як ви колись вдало висловились… Сподіваюсь обдурити її і цього разу.
— То, значить, я серйозно поранений? І не скоро зможу воювати? — стривожився Зірвиголова.
— Дуже серйозно! Пробито верхівку легені. Куля лі-метфорд, чи не так? Вона влучила вам у спину і вийшла через груди. Як ви знаєте, ця англійська куля — дуже гуманна істота. А проте, незважаючи на всю її людяність, я просто гублюсь у здогадах, як ви могли дістатися сюди? Ви молодець, мій хлопчику, справжній герой!.. Герой дня! Зараз усі в таборі тільки про вас і говорять. Та це й не дивно.
— Значить, лікарю, ви впевнені, що я виживу?
— Цілком! Але поки що вам треба мовчати і відкинути від себе всі тривоги. Тваринне існування, і нічого більше! Старайтеся, навіть не думати — і побачите, усе піде як слід.
— Ще одне тільки слово, лікарю! Що з підірваним поїздом?
— Поїзд взяли англійці, тих, що лишилися в живих, захопили в полон.
— Бідолашний Фанфан! — зітхнув Зірвиголова.
Лікар Тромп із звичайною своєю вправністю перев'язав Жана, дав йому заспокійливого, і наш герой заснув міцним сном.
Час линув. Настала ніч, потім ранок, а Зірвиголова все ще міцно спав. Його розбудив галас: десь поряд сперечалися.
— Забирайся геть, чорномазий! — гримав на когось санітар.
— Не піду! Мені треба з ним побачитися.
— Ах, не підеш? Так на ж тобі!.. — і санітар замахнувся кийком. Але тут негр заговорив досить дивною для африканця мовою:
— Відстань, чортів дурню!.. Він одразу впізнає мене, якщо тільки живий…
І, не звертаючи уваги на санітара, негр заспівав марш Молокососів.
— Фанфан! Та це ж Фанфан! — радісно закричав Зірвиголова.
Санітар намагався був перешкодити Фанфану увійти, але той, почувши голос друга, із спритністю справжнього Гавроша дав санітарові підніжку, від якої бідолашний простягся на підлозі, а сам вихором влетів у госпітальний намет і підскочив до ліжка Жана Грандьє, який чекав його, розкривши обійми.
Перед пораненим стояв якийсь чорний чоловічок, поводячи білками очей. Від нього нестерпно тхнуло машинним маслом і колісною маззю.