Капелан Армії УНР
Шрифт:
За роки, в які отець Пащевський служив настоятелем
митрополичого собору святої Марії Магдалини, вже
під німецькою займанщиною, хмари над українським
127
духовенством ставали поступово густішими, наливалися
чорною силою. Недовго окупаційні німецькі власті
приглядалися, фотографували зібрання, підкреслювали
в текстах українських владик підозріле для них та ставили
на полях знаки запитань.
аби не об’єдналися на окупованих землях автокефальна
і автономна православні гілки, мало того, подробили ще
на п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних», за числом
гебітскомісаріатів – українська церковна єдність все
більше тривожила чужака.
Далі пішли виклики духовенства до зондерфірерів
і ляндвіртів з причіпками, допитами і допитуваннями.
Начальник політичного відділу генерал-комісаріату в
Луцьку Краузе з властивою ретельністю, навіть наче ненавмисне
повторюючись, вів допит: чому владика Полікарп
на штампі своїх документів слова «Адміністратор
церкви» залишає, а «на визволених землях» – викреслює?
Хіба не вважає владика нас визволителями? Небавом до
самого владики, розбивши в покоях вікна, вдираються
п’яні гестапівці – тут, мовляв, переховуються партизани.
Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника,
сперш позбутися хотіли, виславши в Юзівку або Луганськ,
а як він не підкорився, то викликали в Рівне і заарештували.
В середині липня сорок третього гестапо масово арештовує
українську інтелігенцію, серед якої значна частина
духовних осіб.
До будинку отця Малюжинського гестапівське авто
під’їхало в надвечір’я.
– Збирайтеся, треба висповідати і причастити протоієрея
Головацького. Він себе зле почуває.
Протоієрея ще раніше ув’язнили в лиховісну луцьку
тюрму. Але авто раптом їде зовсім в інший бік, отця
Миколу самого арештовують, досвітком вивозять у
Іван КОРСАК128
Рівне, кидають в велику спільну камеру – там вже шість
десятків українського люду чекають розстрілу. Малюжинський
за ніч встиг прийняти сповідь в усіх…
Отця Миколу розстріляло гестапо в числі тридцяти
трьох, і тіло його навіть спалили.
– Вічная пам’ять, вічная пам’ять…
Вічная, тобі, славний подвижнику духу, що гідно
стояв в обороні душі народу, знаючи вільно німецьку
мову, не вагався і не боявся відкрито казати правду в очі
пришельцеві непрошеному, може й зарізко казати. Через
осіб з духовенства, що загинули в Другу світову лише
на землях Холмського і Волинського краю. З вісімдесяти
трьох осіб у цьому трагічному списку сорока трьох душпастирі
було розстріляли німці.
Отець Павло не раз дивувався, чому доля так милостиво,
попри все, ставилася досі до нього, бо мав він усі
шанси, аби, як і по отцеві Малюжинському, вже правили
інші по ньому «Вічную пам’ять»…
23
Як зачинилися, скрипнувши протяжно і з жалем,
тюремні ворота через дванадцять літ за колишнім архімандритом
Смарагдом, вільним нарешті, то звернувся
він із незвичним проханням. Латишенков просив цю ніч,
першу після ув’язнення, провести біля могили покійного
митрополита Юрія Ярошевського.
Сперш у сторожа засвітився подив у викруглених
від несподіванки очах, тоді жах зблиснув осіннім вранішнім
інеєм, а як трішки прийшов до тями той сторож
від незвичного вельми прохання, то, провагавшись, дав
дозвіл. Тільки думка пробила, як на електричному дроті
благеньку обмотку: вдруге уже не застрелить.
129
Вони зустрілися перед смерком – вбивця і жертва,
сущий на цьому тлінному світі і сущий у світі іншому,
де нема суєти і марноти, де нічого не значить ані єпископська
митра, ані генеральські погони чи царська корона;
там світло лише безконечне, хто того удостоївся, сад
неймовірної краси і пишноти, там спокій і Божа ласка…
Смарагд став на коліна і почав молитися. Він молився
глибоко, щиро, згадуючи кожну свою провину, вільну
і ненароком вчинену, перемацував, наче в пальцях,
найменший прогріх ще з далекого, в сизих туманах дитинства
– він вишукував в пам’яті найменше своє криводушшя
чи іншу хибу, перебираючи власне життя, як
забуті і припалі пилом старі речі в комірчині.
Але диво-дивнеє, як тільки підходив до того трагічного
надвечір’я, коли з якоюсь незнаною і нестримною
насолодою він натискував курок револьвера, дивлячись
в очі митрополитові і вельми дивуючись, що нема в тому
зустрічному погляді владичому страху чи болю, а тільки
подив один, подив спокійний і зовсім не мстивий, як
тільки доходив до того надвечір’я Смарагд, то не чув у
собі і краплі розкаяння, яке наступити врешті повинне.