Капелан Армії УНР

Корсак Иван Феодосеевич

Те ж саме було з ним і в тюремній камері, де молитві відводилася

істинно левова частка доби.

Хтозна, може, не приходило каяття з якогось нутряного

невизнання, можливої людської гордині,

може, те невизнання незримо підохочували листи, що

зрідка отримував з волі. Писали знайомі, що владика

Євлогій пам’ятає Смарагда і молиться за нього, і

він озивався з-за ґрат знервованими, хоч часу тепер

не бракувало,

писаними прудким почерком рядками.

Є ще над нами останній Кесар, кричали рядки синім

чорнилом, і він, Смарагд, вимагає суду Його, бо саме

він, а не криводушний суд людський, здатен і повинен

Іван КОРСАК130

визначити остаточну і безвідмовну та не оскаржувану

справедливість.

Інколи все ж видавалося, що він близько уже до

визнання вини, до щирого розкаяння: «Впрочем, было

бы неправдой сказать, что я никогда не задумывался

над прошлым и не вспоминаю своей минувшей жизни…

Хотя мне и кажется, что у меня внутри все пережитое,

уже пережжено и перегорело, – бывает осенней

ненастной порой, как-бы под акомпанемент заунывного

и безнадежного хора каторжан, в долгие бессонные

ночи, скорбный образ моей невозвратно разбитой и загубленой

жизни иногда как живой встает перед моими

очами под глухие рыдания бури».

В опівночній темені й тиші, істинно могильній тиші

над могилою, кожна думка, що промайне в голові, була

такою осяжною, наче мовленою вголос. І раптом цю

тишу, чорну і безпросвітню, густу, що можна ножем нарізати,

розірвав неймовірний зойк, дикий і болісний,

такий зболений, яким може бути лише передсмертний,

останній – кров у жилах Смарагда на мить спинилася,

затверділа, і він став почуватися весь, з кінчиків нігтів

і аж до маківки, у якійсь гіпсовій пов’язці, що зцементувала

кожну частинку тіла і, заціпенілого, позбавляла

можливості бодай поворушитися.

Минуло принаймні кілька хвилин, як повільно верталася

звичайна свідомість та почуття реальності: сич,

зловредна нічна птаха зацементувала його в незрушний

кокон, і ще потребувався час, аби перестало терпнути

скуте правцем тіло.

І він знову молився, поринав у молитву, як із заплющеними

очима любив у дитинстві поринати в річкову

воду, силою втримувати себе, і чим довше вдавалося

втриматися, тим більша приходила втіха.

131

– Хто з нас убивця, владико, а хто мимовільна жертва?

– питав

у думках Смарагд покійного, такого ненависного

при житті і такого недосяжного в своєму становищі,

що зовсім поряд тепер лежав, байдужий давно

гонору людського і владних амбіцій, мовчазного і все ще

неперебореного. – То я злочинець, що цілив револьвером,

вагаючись, куди краще стріляти, в голову, аби зразу

вмер, чи сперш у груди, аби знав, що таке страждання,

аби побачити в твоїх очах каяття і страх, заслужену

муку? Чи насправді то ти став убивцею, а я твоя жертва,

бо револьвером водив насправді ти, владико, коли позбавляв

мене священослужіння, коли нарeченого в єпископи

перетворив на предмет насмішок, одного за одним

усуваючи ієрархів, що могли здійснити мою хіротонію,

перетворив мене у вічного нарeченого?

Досвітком, ледве зійшло сонце, Смарагд підвівся,

тричі перехрестився широко та розмашисто, і попрямував

на вулицю. Голова по безсонній ночі була як смолянка,

оте яйце, яке сперш випивали в дитинстві крізь

дірочку, а тоді заливали його смолою – на пасхальні свята,

коли б’ються крашанками, чия міцніша, ту смолянку,

звісно, ніяким звичайним яйцем не розбити.

Смарагд ішов вулицею, немов по невидимій, під

шнур кимось проведеній лінії, не звертаючи уваги на перехожих,

а ті, в свою чергу, зустрівшись з поглядом, об

який обпектися можна, злякано шарахалися і бокували.

Він ішов тою невидимою прямовисною лінією, не

уступаючи зустрічним і зовсім не зважаючи на тих, що

подивовано чи напуджено озиралися, Смарагд ішов і ще

не знав навіть напрямку й кінця своєї путі… Одні казали,

що колишній архімандрит перебрався в Чехію, де

мешкав єпископ Сергій та інші його давні приятелі, і там

доживав віку. А інші знов твердили, що лишився він в

Іван КОРСАК132

Речі Посполитій, був там за перших совітів і злим долі

випадком втрапив до рук НКВД. За сказане впоперек

слово російська «трійка» замела його, щирого сповідника

істинно російського православ’я, в Сибір, – і сліди

архімандрита загубилися в суворих краях – десь там, де

над вічною мерзлотою завиває хурделиця, стелиться із

сухим металевим дзвоном поземка, де пекучий мороз

пробиває до тіла крізь щонайтепліший одяг і вистуджує

кров, а ще більше ту кров холодить у ніч завивання вовче,

ота протяжна, сумовита і грізна водночас пісня виголоднілого