Капелан Армії УНР

Корсак Иван Феодосеевич

кинув оком на циферблат, а Сакович і собі не стримався,

зазирнув через плече, мов школяр, що тихцем списати

намірився класну роботу.

Смарагд відчував, як за сорочкою у нього виступає

колючими і неприємними краплинами холодний піт, сил

усе меншає, його доводи і спроби переконати відлітають

від митрополита, як від намерзлої кам’яної стіни, зламати

хитру інтригу владики марне – Смарагд призначений на

кафедру за межами

Польщі, але хіротонія має ж то бути

тут, тим часом потрібні владики всі відсторонені. І як сил

тих в душі у нього лишилось хіба на денці, далі Смарагд

не міг вже терпіти, не міг він ризикувати, бо інший такий

момент, напевне, ніколи в житті не трапиться.

– Вот тебе, кат православья! – швидше прохрипів,

аніж вигукнув, вихопивши револьвера і натиснувши

курок.

Той курок натискував він ще і ще, притому з млосною

насолодою, миттєва думка було жахнула, що то якась

111

неправильна млость і неправильна, не така насолода, але

вже спинитись не міг, якийсь азарт, якась стороння сила

заволоділа ним і водила та цілила його рукою, був момент,

коли він зробив понад силу спробу спинитися; та

де там, стороння сила, з’ясувалося, куди дужча, і далі револьвер

викашлював кулю за кулею, і рвало від пострілів

руку вгору, якусь не його, тої іншої сили. Смарагд не чув,

не відчував густого запаху порохового диму у приміщенні,

та й сам митрополит бачився йому, мов крізь віконне скло

в час шквальної зливи, а як врешті кілька разів нервово

смикнув курка і пострілу не відбулося, то на мить спам’ятався

– злива по той бік вікна наче вщухла, митрополит,

відкинутий на спинку крісла, дивився незмигним довічно

поглядом мимо нього, а документи на столі перед ним залиті

чимось червоним, на білосніжному папері неймовірно

яскравим, пекучим око.

Вихором вирвася Смарагд у приймальню.

– Где Дионисий?

Той же вихор підхопив і поніс Смарагда в нижні покої,

та марне там крутив ним, бо владика немов розтанув

в повітрі, врешті знову влетів архімандрит у приймальню

і стачило його лише на кілька слів:

– Я убил митрополита.

Він опустився на стілець, чи швидше впав у нього, бо

тої сили, що на денці ще недавно лишалося, не було вже

й краплі.

– Вызывайте полицию.

20

Як замела, закрутила хурделиця в новорічну ніч

тридцять дев’ятого, лиш болісно стогнало у димарях та

моторошно,

заупокійно вило, так і весь рік кружеляло й

Іван КОРСАК112

мело. Тільки під займанщиною польською в краї інша віхола

витанцьовувати почала. Священика з села Козачки

на Кременеччині арештували нізащо і, немов злочинця,

шість кілометрів до буцегарні під багнетами везли, далі,

облишивши ніяковість і боязнь, взялися поліціянти навіть

за вельми знаних і шанованих краянами людей. Постукували

колеса під вагоном, обіцяючи нарешті перепочинок

у концтаборі Берези-Картузької невгамовновному

вічно Власовському, недавньому, до слова, парламентареві

польському, першому директорові української гімназії

в Луцьку. Приміряти судилося тюремні наручники

голові Товариства імені Петра Могили Ханенкові.

– Що діяти? – зависло на зборах Товариства в повітрі,

мов цигарковий дим у непровітреній кімнаті. – Будемо

без голови, чи, точніше, зовсім без Товариства? Чи

когось таки, мов на кару, будемо обирати?

– Отця Пащевського, – по довгій мовчанці пролунав

голос, нерішучий і вибачливий. – І то, звісно, як на те

буде згода…

Всі обернулися до отця Павла, вичікувально дивилися,

бо наручники для Ханенка, напевне, не останні в

поліціянтів, хурделиця ще местиме.

– Даю згоду, – якомога буденніше відказав Пащевський,

аби якось згладити той вибачливий і зніяковілий

тон.

Хурделиця справді крутила, але наручники отцю

Павлові не встигли приміряти. Вересневої ночі Пащевського

розбудив приглушений тупіт ніг – він підійшов

до вікна і легенько, хіба на чверть, його відхилив.

Польська армійська колона мовчки пересувалася

безлюдною вулицею, йшли без вогнів, тільки чулося інколи

командирське:

– Увага, увага, хлопаки…

113

А вдень у місто ввійшли радянські війська – тепер вже

не безкоштовна туристична подорож в арештантському

вагоні в Березу-Картузьку, куди гірша й грізніша загроза

нависла над сім’єю отця Павла і ним самим. То ж поки

не стямилася нова влада, поки Москва з Берліном обмінювалися

людьми, Пащевський викопав десь в архіві, що

одна з його бабусь мала німецьке коріння, – і він з-під радянської

опіки вивозить рідних та виїжджає сам під опіку

німецьку. Не помилився отець, бо страхітлива віхола

вщухала відтоді хіба лиш на короткий перепочинок, війна