Кайдани для олігарха

Кононович Леонід

— Закричить зараз, блядь буду! — прокоментував Барабаш. Я коротко хекнув і рубонув Дірізюка по шиї. Звук був, неначе по колоді сокирою вдарили, — одморозок схлипнув і, повернувшись довкола своєї осі, почав сідати на землю.

— Теж непогано! — кивнув Серьога Циплаков.

— Слухай, — глянув я на нього, — мене тільки одне дивує: чого цей придурок і досі живий?

Серьога Циплаков посміхнувся мов чорт.

— А от цього, братан, ми й самі не можемо втямити… віриш?

Я озирнувся. Дірізюк сидів долі й ошелешено крутив

головою. Покупців коло намету наче вітром здмухнуло. «Русское радио — все будет хо-ро-шо!» — знову проспівав приймач.

— А ось і баба Маня! — сказав Барабаш, коли ми вийшли на центральну алею.

— Ветеран труда! — кивнув Серьога Циплаков. І загилив баригу носаком. — Ну?

Баба Маня сиділа під огорожею мов гриб. Чолов'яга став перед нею й утерся рукавом, розмазуючи кров по всенькому писку.

— Я думав, — хрипко сказав він, — що міліція мені поможе…

— … а вона йому — ні хріна не помогла! — докінчив Серьо-га Циплаков і дико зареготався.

Баба Маня похитала головою.

— Недобре, синок… ой недобре ти зробив! Ніззя на ріб'ят заяви писати. Ріб'ята нас охраняють…

— … самі од себе! — реготнув Барабаш.

— Ну й що! Я от сиджу собі й копієчку зарабатуваю. Приходять ріб'ята й беруть папіроси. Міні не жалько… хай беруть, хоч подавляться! Хай курять на здоров'я… може, рак льохків заработають чи беркульоз какий-нібудь! А якби не дала, так товар міні розбросали б, рило набили б і деньгі отобрали…

— … а то ще й зґвалтували хором! — докинув Серьога Циплаков.

— Дитино, — поблажливо посміхнулася баба Маня, — хіба ж із моїм щастям на таке надіятися!..

— А ти що, бабо… — витріщився на неї Барабаш.

— Ну да! Я хоч і бабуся, але іще не протів, синок… ой не протів! А тобі, Фєдя, — вона подивилася на баригу, — треба було б знати вже, що махвію не переможеш. Махвісти — вони були й будуть! Ти думав, як нєзавісіма Україна стала, так махвії не буде? Тоді була одна махвія, а зараз — друга, ще більша.

— Мафія безсмертна! — гордо сказав Барабаш.

— А певно! Я на світі пожила, дєточки, то надивилася на цих махвістів… Шо проти них залупнися, зразу ж тебе за шкуру — та ногами, та по пічонках, та в рило!.. Ото лучче сидіти собі спокойно й не рипатися. А вам, ріб'ята, скажу я одкро-вєнно: спасіба, шо ви на базарі етому мєрзкому нас охраняїте…

— … й що рило нам не б'єте, — спасіба тоже? — поспитався Барабаш.

— Ну! — потвердила баба Маня. — От за ето — оддєльне огромне спасіба, дєткі!

Серьога Циплаков знову вдарив баригу носаком. Той заточився й, похитуючись, рушив куди очі дивляться. Ми звернули за ріг і як стій налетіли на Мефістофеля.

— О, — зрадів Барабаш, — це ти, друг! Ну як там на Марсі? Мефістофель не відповів. Його пронизливі жовті зіниці

вп'ялися у чолов'ягу, котрий стояв і розмазував кров по обличчю. Ось він зайшов з одного боку, потім з другого, далі дістав з кишені якусь дротину

й став нею водити в повітрі.

— Астральний двійник? — діловито поспитався він у Серьоги Циплакова.

Той незворушно потакнув головою.

— Двійник, двійник… — потвердив Барабаш. — Не сумнівайся!

— Бачу! — коротко сказав Мефістофель. — А тепер слухайте уважно. Його завдання полягало в тім, щоб відновити кармічну матрицю. Безтілесні сутності обдарували його надзвичайно потужним полем і дали супровід у вигляді двох білих янголів із сапфіром у чолі. Але над ним тяжіло прокляття Безодні, де полями чорних траурних маків бродять тонкі ефірні тіла. Тому він зрікся свого покликання і, вступивши в поєдинок з янголами, убив їх мечем Елія Темного.

Мефістофель похитав головою.

— Він проклятий, розумієте?

— А що ж тепер оце нам робити? — поспитав Барабаш, недовірливо глипаючи то на Мефістофеля, то на баригу.

— Вихід лише один! — Мефістофель знову провів рамкою й подивився на Серьогу Циплакова. — Його треба закопати в землю. Причому обов'язково живцем. Земля, може, й висмокче з нього чорну карму… а може, й ні! Але іншої ради нема.

Серьога Циплаков почухав потилицю.

— Слухай, — сказав він мені, — а це ідея! Справді, закопати його на хрін…

— … щоб знав, як заяви писати! — докинув Барабаш.

Ми потягли далі. Чолов'яга ледве тримався на ногах. Голова його звісилася на груди й хилиталася туди-сюди.

— А от і Льоха! — радісно сказав Серьога Циплаков, підштовхуючи чолов'ягу до намету з книжками. — Теж писатель. Чуй, Льоха…

Той глянув на чолов'ягу, й лице його на мить завмерло.

— Ну що ти, Сєрий, — озвався він після паузи, — який з мене писатель… я — читатель, коли вже по-твоєму казати! За що це ви його?..

Серьога Циплаков з'їздив чолов'ягу в вухо.

— Заяву, казьол, написав у мусарню! Грамотяка знайшовся, уявляєш? Мао Цзе дун про сильно грамотних сказав: «Умієш читати — читай Мао Цзе дуна, умієш писати — пиши дацзибао»! — він ще раз ударив чолов'ягу, й той застогнав. — А ти, суко, що писав, га? Дацзибао, може? Ні, ти заяву написав на братву та мусорам одніс… гад ти проклятий, хуйвенбін їбучий! Що треба сказати, падло?

— Я думав, міліція мені поможе… — прохрипів чолов'яга.

— … а вона тобі — хрін за щоку дала! — зареготав Барабаш.

— Чув, Льоха? — задоволено поспитав Серьога Циплаков. — Ото як будеш про зайок роман писати, то й цього казла опиши! Я дозволяю. А як хто з братви на ножа тебе за це поставить, то скажеш: Серьога дозволив мені писати! Серьога Циплаков, скажеш, дозвіл дав… ясно?

Льоха дивився на чолов'ягу й мовчав.

— Ну, — похопився він урешті, — опишу, звичайно… Що не кажи, а життя — це матеріял для прози… хоч у ньому й одна грязюка! Мистецтво — вторинне явище, а життя…

— Вторинне, первинне — перекривив його Серьога