Кайдани для олігарха

Кононович Леонід

— Вантаж?

Хобот засовався у фотелі. Гарик Бабаєв став припалювати сигарету.

— Порошок, — він підняв голову і глянув на мене, заскаливши одне око. — Влаштовує?

Я незворушно кивнув.

— Упаковка?

— Ви будете супроводжувати машину з гуманітарною допомогою, — втрутився Хобот. — Документи такі, що комар носа не підточить. Проблема лиш одна: відбити наїзд! Крім вас, немає людей, здатних зробити це з Гарантією в сто відсотків.

— А як з мєнтами? Гарик похитав головою.

— Про це не турбуйся… втямив? Я скорчив подивовану гримасу.

— Як

це — не турбуйся? Ану ж бо спинять та запустять пса?

— Ніхто нічого не запустить! — посміхнувся Гарик. — А не дай Боже, справді станеться щось подібне — дзвони мені, й усе владнаємо!

Я зітхнув.

— Коли в путь-дорогу?

Гарик Бабаєв підвівся, даючи на здогад, що розмову закінчено.

— Завтра… я ж тобі вже сказав! О п'ятій ранку. Машина чекатиме коло базару, — він оцінююче зміряв мене поглядом. — Не боїшся?

Я дико посміхнувся.

— А чого це мені боятися? З нами Бог…

— … і тисяча фантомів! — весело блиснувши своїми ведмежими очицями, закінчив Хобот.

Біля штаб-квартири «Тартару» стояла тойота полковника Урилова. Я затріснув дверцята своєї шістки й, крутячи на пальці в'язку ключів, піднявся на другий поверх.

— О, — здивовано сказала Цуцичок, — це ти… Що, вже і в бандити не приймають?

Я махнув рукою.

— Цуцичку медовий… не те що в бандити, — мене в тюрягу вже скоро не приймуть! Шеф удома?

— Один момент, — Цуцичок натиснула кнопку селектора. — Приїхав Оскар… запускати?

У динаміку щось загуркотіло. Урилов матюкається там, чи що, подумав я здивовано.

— Хай почекає! — нарешті сказав Мурат. — Пару хвилин, не більше.

Я втомлено впав у фотель.

— Ну, — сказала Цуцичок, гасаючи пальчиками по клавіятурі комп'ютера, — чим же ви там займаєтеся? До речі, а де це Барабаш?

— Скучила? — глянув я на неї. Цуцичок зморщила свого носика.

— Уявляєш, — сказала вона, обертаючись до мене разом зі своїм стільцем і дістаючи з шухляди пачку «Мальбора», — нудно якось без нього! Без його дурнуватих жартів…

— … без його тупуватої мармизи! — кивнув я, підносячи їй запальничку.

— Авжеж! — погодилася Цуцичок, випускаючи хмарку диму. — Як він там справляється?

Я показав великий палець.

— На всі сто! Перший рекетир на ринку — бариги стогнуть від одного тільки його погляду. — Я зробив жалісну гримасу. — Цуцичку медовий… а що, Урилов давно приїхав?

— Хвилин із п'ятнадцять, — вона пахнула сигаретою і невдоволено глянула на мене. — Слухай, я давно вже хтіла в тебе спитати… що це за звертання — Цуцичку медовий?

Я відкинувся на спинку фотеля й випустив димове кільце.

— Пояснюю! — сказав я, наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — З цією фразою пов'язаний один старосвітський звичай. У минулому сторіччі по всій Україні продавалися медяники у вигляді ріжних звірят, — ведмедів, котів, левів… але найбільшим попитом користувалися медові цуцики. Чому? Коли парубок уподобав собі якусь дівчину, то перш за все їхав на ярмарок і купував пряника у вигляді цуцика. Такі медяники, до речі, важили до трьох фунтів. От він приносив того медяника на

вечорниці й прилюдно дарував дівчині, котра впала йому в око. І якщо дівчина приймала цей дарунок, то це означало, що вона відповідає взаємністю. А тому серед пестливих імен, якими парубки називали дівчат, — зіронька, сонечко, ягідка тощо, — було й таке наймення, як цуцичок медовий.

Цуцичок слухала, широко розплющивши очі.

— Чекай-но, — не второпала вона, — а мене чого це ти називаєш оцим самим… медяником?

Я звів плечима.

— Фраза оригінальна… подобається! Цуцичок ображено пирхнула.

— А я, — сказала вона, обертаючись до свого комп'ютера, — значить, не подобаюся! Дуже, дуже дякую… Так от, щоб ти більше не прозивав мене цуцичком медовим, ясно?

— А чого б це? — здивувавсь я.

— А ти дарував мені пряника? Та якби й дарував, то я не взяла б… так що немає чого прозивати! А то диви, хитрий який…

На столі ожив селектор.

— Оскар ще там? — озвався шеф. — Хай заходить! Я зітхнув і підвівся з фотеля.

— Слухай, то за медяником діло не стане… га, Цуцичку маленький?

Вона з цікавістю зміряла мене своїми зеленими очиськами.

— Йди вже, йди… парубок! Он шеф ніяк тебе не дочекається.

Я знову зітхнув і, загиливши двері ногою, ввалився до кабінету. За столом справді сидів шеф, а коло нього — полковник Урилов, з грубелецькою сигарою в зубах. Уздрівши мене, він вийняв сигару з рота й акуратно поклав її на край попільнички.

— Привіт, братва! — весело сказав я, підходячи до столу.

Мурат не зронив і пари з уст. Урилов підвівся й, обігнувши стола, підійшов до мене впритул. Якусь мить у кабінеті стояла тиша.

— Ти, — лагідно поспитався полковник, — знаєш, чому моє прізвище Урилов?

Я позадкував.

— Ну! — сказав я нарешті.

– І чого ж воно таке, голубе?

— Чого, чого… — буркнув я. — Всі ж знають… ти любиш давати у рило!

Реакція в мене блискавична, однак цього разу вона спрацювала на межі допустимих норм, і я насилу здужав ухилитися праворуч, пропускаючи здоровецький кулак полковника Урилова біля самісінького вуха. Враження було таке, наче коло тебе пролетіла гиря; полковник не сподівався, що ціль переміститься з лінії атаки, і завдав удару з такою силою, що провалився в порожнечу й, наче бомба пролетівши через увесь кабінет, буцнувся головою в стіну. Міліцейський картуз упав додолу, однак Урилов не звернув на те жодної уваги — він відштовхнувся від стіни й кинувся на мене, мов розлючений кабан.

Мурат блискавично переплигнув стола й згріб полковника в оберемок.

— Пусти… пусти, кажу! — заревів Урилов, махаючи руками. — Я його зараз на місці тут урию, скота безрогого! Я його завалю як мамонта й на кавалки пошаткую, бляха! Я йому яйця одірву й у музеї криміналістики повішу за шклом, матір'ю клянуся! Я його на параші танцювати заставлю, коня такого з яйцями! Я йому, бляха, покажу, як безпредєл чинити й банабаків мочить зі страйкера! Я в тюрму сяду, але його уб'ю, в ліс вивезу і закопаю, на хрін! Пусти… пусти, кажу, а то я зараз тут буду все трощити!