Кайдани для олігарха
Шрифт:
— Не теряй времени, братела! — сказав я, нахабно дивлячись на нього знизу вгору. — Бабок ты не получишь, въехал?
Бецман зітхнув.
— Идет! — нарешті сказав він. — Вован, делай.
Мені вивернули руки й завели їх за спинку стільця. Потім збоку заявилася зміїна фізіономія Вована, й це було таке, наче тобі в очі глянула самісінька смерть.
— Ну че, братуха, — сказав він, похитуючи довгим шилом, — для начала, наверное, глазик сделаем, а? Ты как на это?
— Бабки вы не получите! — вперто повторив я.
— А как же ты без глазика проживешь, родимый? — лагідно поспитався Вован, проводячи пальцем по вістрю. — Бедненький ведь будешь… одноглазый!
Я
— Мао Цзе дун сказал: «Бедность — это хорошо, лишения — это счастье!»
Здається, я так і не докінчив цю фразу, позаяк останні слова потонули в шаленому стакато автоматного вогню. Наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бецман, котрий стояв спиною до вікна, затіпався всеньким тілом, а потім з грудей у нього полетіло криваве шмаття, й стало видно, як від пояса до самісінького плеча його перекреслили по діягоналі здорові діри, подібні до щурячих нір, й звідти просто на очах ударила гаряча темна кров. Черга прошила його наскрізь і, з тріском панахаючи повітря над самісінькою моєю головою, хльоснула по всій підсобці; у той же мент я відчув, що руки мої вільні, хитнувся вбік і вихопив у Вована його шило. Він сахнувся до стіни, але мої рефлекси спрацювали хутчій — шило, чвакнувши, увійшло йому в праве підребер'я і проткнуло печінку, наче вона була якимось жмутком вати. Відштовхуючи від себе тіло, яке зігнулося в страшній конвульсії, я крутонувся, щоб ухопити автомат, що лежав на підвіконні, але у вуха вдарила друга черга, і я побачив скажене обличчя водія, який устиг випередити мене й, вищиривши зуби, почав смалити з того автомата, водячи перед собою стволом, щоб захопити якомога більший сектор. Я подався назад, ухиляючись од гільз, що їх шалено відсікав механізм, аж надворі щось оглушливо бахнуло, й тільки-но я втямив, що це здетонувала ґраната Ф-І, як бахнуло ще, й сього разу в коридорі — та так, що зі стелі обвалився здоровий кавалок тиньку й гепнув мені просто на голову.
— Йолопе! — заревів я, кашляючи од їдкого чаду вибухівки й вапняного пилу. — Здурів, еге?
В коридорі щось загупало, й на порозі став Барабаш.
— О… вони тут! — він поправив на плечі ремінь автомата. — Цілі?
Я посварився кулаком.
— Ти, ошелепку! Клепки повипадали, еге?
— А що?
— Що, що… Треба було ще сюди ґранату засандалити: я тоді залупу тобі одірвав би й на твою дурну стрижену довбешку натягнув! Ти де це був так довго?
Барабаш здивовано витріщився на мене.
— Як це — де?.. Ми ж домовлялися — проходить півгодини, і якщо рація мовчить, то треба приїжджати й убивать усіх, кого спірвеш… Ти що, братан!
— А мені тут замалим око не викололи! — поскарживсь я. — Ти всіх поклав?
— До одного! Вони й отямитися не встигли, поняв? А певно, я — це ж взвод спецназу, не хрін собачий!
Цей обревок і справді провів операцію дуже вдало: трьох одморозків забив коло входу, п'ятьох розстріляв у підсобці через вікно, а решту закидав ґранатами, коли вони стали вискакувати надвір. У коридорі коїлося щось несусвітнє: стеля обвалилася, стіни були закіптюжені й скрізь валялися трупи бойовиків, котрих буквально порозривало на шка-маття.
— Ну, гаразд! — сказав я, озираючись наокіл. — Шукайте Коху… вони, мабуть, десь його замкнули. І треба хутчій звідси ушиватися, бо ще мєнти налетять!
Наркодилера ми знайшли в одному з анґарів.
— Ага, — озвався водій, коли той з'явився у дверях, — ось він, сука! Ти що це нас продав, га?
— Вони тримали мене на мушці! — буркнув Коха, мружачись од світла. — А я вам що, камікадзе?
Водій замахнувся прикладом, але я перехопив його за руку.
— Відставити! Знайшов, чим перейматися… це, братухо, життя! Не всі ж такі герої, як ти… — й до Кохи: — Давай позакинемо товар — і хутчій будемо змотуватися звідси! Тобі ж іще трупи треба позакопувати…
З-за анґару вийшов Барабаш.
— Слухай, — сказав він заклопотано, — там якісь обревки замикані… Випустить, чи що?
Я глянув на Коху.
— Мої! — неохоче озвався він. — Ці бики налетіли так несподівано, що ніхто й стрельнути не встиг. Їх і не били, — просто роззброїли — і в склад.
— Хай сидять! — вирішив я. — Хто їх замкнув, той нехай і випускає… Зараз розберемося з товаром. Ти, — глянув я на Барабаша, — тягни сюди сумку з грошима! А ти, — обернувся до водія, — підганяй авто! На все двадцять хвилин.
Коха стояв переді мною, застромивши руки в кишені, — малий, стрижений під машинку й од того подібний до шимпанзе, — й понуро дивився спідлоба.
— Не вспапашивайся, братан… все будет о' кей, слышь! — я ляснув його по плечу й дико заіржав. — Мы хоть и отмороженные, но живем по понятиям!
— Солдат ребенка не обидит! — докинув Барабаш, витягуючи з багажника моєї шістки шкіряну торбу, де були запаковані гроші.
Я показав дулом автомата на склад.
— Полічили грошву, в темпі, — і щоб за двадцять хвилин товар був у машині! Я чатую на воротях. Запитання?
— У матросов нет вопросов! — хвацько відказав Барабаш. Авто вже стояло біля ангару. Водій вистромився з вікна й
мовчки розглядав усю оцю картину, — знівечені трупи, розкидані по всенькому дворищу, двері в підсобку, які зависли на одній петлі, — і, звичайно ж, нас із Барабашем, бо віддалік ми чомусь дуже скидаємося на гамадрилів…
— А ти чого сидиш, як Ісусик? — поспитавсь я, проходячи коло машини. — Вбитих не бачив, чи що? Це все дрібниці… робота в нас така, братухо! Вилазь, вилазь! Поки доїдемо назад, то ще не раз потрапимо в таку ситуацію!..
Надвечір ми під'їжджали до міста. Друга половина рейсу обійшлася без жодних пригод, і коли я побачив перші кам'яниці передмістя, оточені височенними кудлатими соснами, й ліхтарі над автострадою, що сяяли привітними радісними вогнями, й натовпи люду на зупинках окружного шосе, то мені нарешті відлягло від серця, і я відкинувся на сидінні, й навіть замугикав од повноти почуттів оту дурнувату пісеньку про Вову, котрий ходить на дискотеку і знає всього три нецензурні слова.
— Ну, доповзли-таки! — озвався нарешті водій. На зворотному шляху він мовчав, як затявся, й аж тепер повеселішав. — Оце поїздка… якщо б не ви з Барабашем були в конвої, то гаплик усім приснився б!
Я коротко реготнув.
— Братухо, хіба можна це назвати роботою? Так собі, дитячі пустощі! Тих придурків убити — як два пальці обмочити було!
— Та їх же ж було більше десятка! — крутнув головою водій. — І всіх завалив один боєць!
— А що їх було там валити! — поблажливо сказав я. — Замість того, щоб виставити пости й роззосередити людей по всій території, вони з'юрмилися в підсобці… хрін знає для чого! А Барабаш — професійний убивця, він любить і знає своє ремесло! Ну й плюс же ж, звичайно, зброя…