Кайдани для олігарха
Шрифт:
— Так ви обоє спецназівці?
— Який там хрін! Барабаш зі спецназу, а я — проста собі десантура. Його в спецназ узяли через те, що він в дитинстві школу підпалив, ясно?
— Та ти що! — вражено вигукнув водій.
— Хрест по пузі вибриком! Туди ж стараються звірів набирати… не так собі!
— Але ж він і справді звірюка! Ото як глянеш на нього…
— Чекай, чекай! — я поклав руку на ложе автомата й клацнув запобіжником, переводячи механізм на безперервний вогонь. — Це що за хріновина, га?
Тяжкий рейндж-ровер із тонованими шибами, котрий ішов у лівому ряду, протяжно засигналив.
— Начальство зустрічає! — ще дужче втішився водій. — Ну, тепер і справді не пропадемо…
Хобот помахав рукою й показав на обочину.
— Слава тобі, Господи! — буркнув я, розслаблюючись. — Думав, знову доведеться воювати!..
От і гаплик операції, розчаровано подумав я. Мєнти мали взяти нас під контроль на пропускному пункті… ну, а тепер їм доведеться чекати до нового пришестя, коли не довше! А все цей бевзень Урилов, щоб йому…
Водій заглушив двигун і виліз надвір.
— Здорово, братан! — сказав Хобот, потискаючи мені руку. — Как поездка… проблемы были?
Я зробив тупе обличчя.
— Не без того бригадир! Но мы же начеку, так что все вышло по-людски… вери-вел все вышло, понял?
Поруч зашурхотіли протектори, й на узбіччі м'яко загальмувало моє авто.
— Що за хріновина? — невдоволено запитав Барабаш. Тоді підійшов ближче й уздрів Хобота. — О, бригадир… здоров! Як діла?
— Плохие дела, братва! — Хобот заклопотано зміряв нас поглядом. — Король нанес нам поражение, поняли? Этот отморозок захватил Коня и Группировку. Я только сейчас узнал, где их держат. Нужны спецы… такие, как вы, ясно? Требуется очень тонко и быстро сработать!
Під'їхало ще одне авто, і з нього вилізли Бас і Воркута.
— А с этим же как? — спитав я, киваючи на грузовик.
— Не твоя забота… другие возьмут под охрану! — Хобот знову зміряв мене поглядом. — Сделаете этих казлов?
— Нет проблем, бригадир! — дико посміхнувсь я.
— Значит, по коням! Нельзя терять ни одной минуты. Барабаш зітхнув і попростував до нашого авта. Я ступнув було крок, рушаючи за ним услід…
… аж зненацька позаду тяжко хекнули, неначе розвалюючи сокирою поліно, й хоч я ще встиг крутонутися, хапаючись за руків'я свого автомата, але в сей же мент світ перед очима буквально вибухнув, розсипаючись жовтими й синіми вогнями, і я сторчголов полетів у якусь глуху темну прірву.
Свідомість повернулася до мене хвилин за десять. Насилу розтуливши повіки, я побачив, що сиджу на задньому сидінні рейндж-ровера, стиснутий обабіч Воркутою й Басом, а на зап'ястях у мене виблискують кайдани. Авто гнало окружним шосе, й наокіл була глуха безлюдна місцина.
— На Урылова пахали, казлы! Не, ты понял, какая подсадка, э?
— А как же с этими банабаками? — озвався Воркута. Хобот заіржав.
— Да ментам же по фиг, — ну замочил — и замочил! Они любят стравливать отморозков… пускай хоть поубивают друг друга, блин!
— Ну и казлота же! — заскреготів зубами Бас.
— Да в натуре казлота, слов нету! Ну ничего, мы с этими двумя пидорами побазарим…
— Шухер будет! — озвався Воркута.
— А че нам шухер, че нам шухер! Ничего не знаем, и все дела! Зарыть только надо с умом. Трупов нету? Нету! Значит,
Я вкрився холодним потом. Шансів не було жодних, і, головне, з тієї простої причини, що на руках були оті залізяки, в яких не дуже повоюєш… Стільки зусиль уклали ми в цю проклятущу операцію, стільки небезпек довелося пережити, набоїв спалить і люду перебити в ріжних перестрілках, — і все для того, щоб тебе зарізали десь у глухій місцині, мов кабана!
— Да хорошо, у Гарика замминистр на зарплате! Вот он позвонил Гарику и говорит: «Слышь, — говорит, — корефан, ты че, совсем охуел, да? Кого ты в свои ряды принял? У тебя мозги работают или нет? Они же, — говорит, — на нас, ментов, пашут… это же целая операция — братву повязать и в тюрягу закрыть, на хрен! Убери, — говорит, — их побыстрее и трупы зарой, блин… мы тогда и дело заводить не будем!»
— Зароем, зароем… — пообіцяв Бас. — Расчлененку сделаем и по частям закопаем, блин! Асфальтом закатим, на хрен… чтоб никакая ментура, блин, в жисть их не нашла, пидоров гнойных!
— Не, ты подумай только, какая подсадка! — не міг заспокоїтися Хобот. — Они же отмороженных как по нотам сыграли…
Я облизав пересохлі губи. Страшенно хтілося пити, і язик у роті був наче рашпиль. Упродовж цілого рейсу я тримав за щокою кулю від автоматного патрона, — про всяк випадок, якщо вже зовсім прийде чорна година, — й тепер огидний присмак металу аж тельбухи вивертав.
— Зароете, значит? — насмішкувато запитав я. — Ну-ну… попробуйте!
Воркута щосили вдарив мене по обличчю. У вухах задзвеніло, й на мить усі звуки наче потонули в якійсь ваті.
— Очухался, сука! — долинув іздалеку голос Хобота. — Ну, сейчас ты у меня попляшешь, казлина!
— С кем ты хочешь базарить, гнида? — я поворушив кулю, й вона лягла на язик. — Ты кто по жизни, а? Ты же полуцвет, на хрен! Шестерка ты, а не бригадир… понял?
Хобот крутонувся мов обпечений. Він сидів коло водія, і його лице обернулося до мене в фас.
— Не вспапашивайся, бригадир… еще рано! — перехопив його за руку Воркута. — Вот приедем на место, и пидор по-другому петь начнет…
Я підштовхнув кулю язиком, і вона лягла вістрям уперед.
— Да куда вы приедете, крысы вы позорные? Вы уже трупы, ясно? Вы же, казлы, так и не поняли, в какое дерьмо вляпались!
— Поговори, поговори… — буркнув Бас.
— А ты молчи! — глянув я на нього. — Ты вообще пустое место, въехал?
Хобот подався вперед і згріб мене за вилоги шкірянки. Його лице з маленькими ведмежими очицями опинилося за яких двадцять сантиметрів.
— Ты, падла, лучше готовься к смерти! Мы же тебя.
Я виплюнув кулю простісінько йому в обличчя. Звук був такий, наче вилетіла пробка з пляшки шампанського; куля ввігналася в око, й воно тут же стало роздуватися, мов пухир, жахливо вилазячи з лоба, і тоді стало видно, що насправді очне яблуко дуже велике й у ньому багацько всяких жилок і судин, котрі переплітаються і так і сяк, — а далі, насилу до половини вилізши з орбіти, воно зненацька вибухнуло, мов гнилий помідор, і геть обляпало кривлею всеньку мою мармизу.