Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Машкевич Стефан

После закрытия съезда, в тот же день, 8 (21) апреля, в 10 1/2 часов вечера, в Педагогическом музее собрался новый состав Центральной Рады. Всего на тот момент было избрано 115 депутатов. На заседании был выбран Комитет Центральной Рады – 20 человек, в том числе трое членов президиума²¹⁰. (Впоследствии этот Комитет будет переименован в Малую Раду.)

Итак, Центральная Рада обозначила свою новую роль: еще не парламент, но уже и далеко не клуб. Дальнейшее зависело от того, как идею об автономии Украины воспримет Временное правительство. Киевский официальный представитель правительства, Суковкин, расцеловался с Грушевским. С Петроградом всё получится совсем иначе.

Острой проблемой для Центральной Рады оставалось размещение и материальное обеспечение. 23 апреля (6 мая) она приняла «грозную» резолюцию:

Украінська

Центральна Рада [пропущено деепричастие. – С. М.], що бувший царський дворець у Київі нині занятий Советом Общественных Организаций міста Київа[,] протестує проти нарушення прав украінського народу і вимагає[,] аби негайно він переданий був до роспорядимости Украінськоі Центральноі Ради, яко національна власність народу украінського²¹¹.

Никаких последствий это заявление не имело. На практике, как вспоминал Грушевский:

Ц[ентральна] рада, [що] виростала з дня на день на жвавий кермуючий осередок України, тиснулась далі в коридорах і передсінках педагогічного музею і не мала ніяких засобів навіть на оплату свого персоналу. Канцелярія все ще складалася з добровольців, які приходили на кілька годин щоденно з своїми навіть машинками, і працювали безплатно, уриваючи від своїх заробкових занять. Безплатно працював весь актив Ц[ентральної] ради. Але ж не ставало грошей навіть на такі речі як видання її органу, оплати видатків депутатів, що приїздили на сесії, подорожніх коштів висланців Ц[ентральної] ради і т. д. <…> Я сам на собі відчував всю ненормальність утвореного положення: революція забрала в мене мої давніші приходи – університетську платню, приходи з батьківського підручника; я весь час свій віддавав праці в Ц[ентральній] раді і не діставав за те ні копійки, а мусив уривати час, щоб заробити на прожиток літературою та видавничою роботою²¹².

Не занимаясь подсчетом денег в чужом кармане, заметим, однако, что автор цитаты в то время продолжал владеть доходным домом на углу Паньковской и Никольско-Ботанической, в котором жил и сам.

5 (18) мая в помещении педагогического музея открылся первый всеукраинский военный съезд, решения которого сыграли большую роль в дальнейшем. Одним из делегатов съезда был подпоручик Владимир Кедровский, уроженец Херсона. Кедровский приехал на съезд с Подолья.

Приїжджу до Києва. Останній раз я був у ньому в 1913 році. Тепер моєю мрією було побачити столицю України не такою, як я її знав раніше, коли не почуєш рідної мови поза межами українських двох чи трьох книгарень та редакції «Ради» й українських журналів.

Потяг підходить до двірця. Очі шукають на ньому нашого прапора. Та даремне. Над двірцем має червоний прапор, символ любові й братерства народів, котрий згодом російська революційна демократія обернула у символ нищення волі народів <…>

Виходжу з двірця. Іду по Безаківській вулиці, прислухуючись, чи не чути рідної мови. <…> Рідна мова мусить лунати сьогодні на вулицях старого, славетного Києва й вона мусить розквітчати його. Але тяжко… Рідного слова не чути <…>

Іду на Велику Володимирську вулицю в педагогічний музей іменї наслідника царського престолу, Олексія. В 1913 році <…> [ц]ей київський музей на мене зробив тоді вражіння дійсно заслуговуючого напису, що був на ньому. «На благоє просвщеніе…» Але далі я не хотів би читати, бо серце чомусь так дуже боляче защеміло <…> Це було: «русскаго народа»!

Кедровский надеялся, что по крайней мере к украинскому съезду последняя часть надписи на здании будет закрашена и заменена на украинскую. И здесь, однако, его постигло разочарование: «Немов хто слизькою грязюкою облив мене…» Надпись была на прежнем месте.

Невеселое настроение делегата мгновенно сменилось радостью, когда он зашел в зал и услышал речь Винниченко. Атмосфера на съезде была приподнятой, торжественной. «Тепер ясно: тут за цими мурами кується доля України», – заметил мемуарист (и, в общем, не ошибся)²¹³.

На съезд собралось около 700 делегатов. В 10 часов утра открыл заседание Михаил Грушевский, встреченный овацией и возгласами «Слава!». Не обошлось без своеобразного акта политической конкуренции. По признанию Грушевского:

Коли стало питання, хто відкриватиме з’їзд і проводитиме вибір президії, я заявив рішуче, що з’їзд скликала Ц[ентральна] рада, і я як її голова відкрию його. Михновський перечив і доказував, що ся честь належить йому як представникові київської військової організації. Змагання вийшло в сам момент,

коли з’їзд відкривався, – у великій залі педагогічного музею, – і мушу признатись: я рішив його тим, що просто злегка відпихнув Михновського фізичним рухом і відкрив збори. Признаюсь, для мене се зісталось доказом слабості Михновського як діяча, що він, бувши в порівнянні зо мною і фізично сильнішим, і досвідченим демагогом, одначе спасував перед рішучим рухом в такий важний для нього момент і випустив з рук провід²¹⁴.

Затем приступили к выборам президиума.

Представитель центральной рады В. В и н н и ч е н к о, также встреченный овацией, предлагает от имени рады избрать председателем съезда представителя трех армий, служащего земского союза, известного писателя С. В. Петлюру.

Кандидатуру Симона Петлюры также встретили шумными аплодисментами. Но здесь опять вмешался Михновский. Съезд, заявил он, военный, а Петлюра человек штатский. После этого несколько делегатов предложили избрать председателем самого Михновского. Теперь возразил Винниченко: дескать, Петлюра хотя и штатский человек, но все время находится на фронте, и на съезд прибыл как представитель фронта, тогда как Михновский сидит все время в Киеве и на фронте никогда не был. Прения приняли страстный характер. Наконец сошлись на компромиссном решении: избрать коллективный президиум, от которого на каждое заседание избирался бы особый председатель. По кандидатурам членов президиума возник новый раунд прений. В конечном счете в президиум были избраны: от фронта – Петлюра, от тыла – Михновский, от флота – матрос Балтийского флота Письменный, от Центральной Рады – Винниченко²¹⁵.

Симон Петлюра (1879–1926)

Съезд принял решение присвоить первому украинскому полку, формировавшемуся в то время в Киеве, название «Первый украинский имени Богдана Хмельницкого полк», и считать принятыми в этот полк всех ранее записавшихся в него солдат и офицеров, в количестве 3400 человек. В зал торжественно внесли знамя новой части. Командиром полка стал Юрий Капкан²¹⁶.

Владимир Кедровский вспоминал:

Знову почалось засідання. Сиджу на бальконі, слухаю дебати. Відчиняються невеличкі двері позаду президії, звідки виходить якийсь підполковник і хоче сісти в глибині сцени, на місцях, очевидно, визначених для почесних гостей. В цей час чую, із залі несеться гучний викрик якогось делегата:

– Полковникові першого українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, полковникові Капканові, Слава!

Вся заля здрігає від гучних оплесків та викриків «Слава»! Полковник той, що увійшов, виходить наперед сцени, кланяється та щиро дякує за привітання й просить з’їзд підтримати його полк у заходах перед Тимчасовим урядом, щоби той затвердив його.

– Не треба московського затвердження! – чується чиїсь протестуючі вигуки. – Ми самі затвердимо!… Ми, з’їзд, мусимо утворити свій верховний військовий орган і не їздити до Петрограду жебрати ласки!

Заяву покривають гучні оплески всього з’їзду²¹⁷.

В последний день съезда, 8 (21) мая, такой орган действительно был создан – украинский Генеральный военный комитет при Центральной Раде, в составе которого было 18 человек. Новый комитет должен был ведать украинскими военными делами и работать в тесном контакте с российским генеральным штабом. Председателем комитета был избран Симон Петлюра²¹⁸.

Съезд также выдвинул некоторые конкретные требования – в частности, «щоб Ц[ентральна] рада (і Генеральний військовий комітет) дістали асигнування з державного скарбу на свої потреби; посилали до Оберучева депутацію, щоб той виселив з педагогічного музею авіаційну школу й опорожнив його таким чином для Ц[ентральної] ради і под[iбне]»²¹⁹. Но школу тогда не выселили.

В эти же майские дни, возможно, впервые прозвучали две знаковые фразы. Винниченко, на военном съезде: «Центральная украинская рада – это своего рода украинский парламент, избранный волею всего организованного украинского народа»²²⁰. Грушевский, в газетной статье, посвященной итогам съезда: «Сей комітет [Центральной Рады. – С. М.] <…> в Педагогичному музеі на Володимерській [sic] улиці <…> творить собою Тимчасовий Украінський Уряд»²²¹.