Ключ Давидів
Шрифт:
Чи дійсно перебуваємо постійно в ламанні хліба слова Божого, того хліба духовного, про який сказав Господь: “Я – хліб життя, хто до Мене приходить, – не голодуватиме він...” (Від Івана, 6.35). Чи Слово Боже на ділі стало настільною книгою нашого життя? Чи прокидаючись зі сну, відкриваємо Біблію з молитвою: Господи, навчи мене, як прожити цей день, виконуючи заповіді Твої? Чи відходячи до сну, відкриваємо ми побожно цю Книгу книг, звіряючи із нею прожитий день?
Чи молитва, постійне спілкування з Богом, є нормою нашого життя? Чи маємо острах у кожній душі? Чи дійсно страх Божий, страх засмутити Господа своїми учинками, присутній в наших серцях? А може, перед всевидючим оком Божим дозволяємо собі робити такі діла, які ніколи не зробили б перед простим смертним? Чи дійсно на першому місці у нас Господь?
Чи перебуваємо кожного дня “однодушно у храмі”? Чи
І ось коли задамо ми собі усі ці запитання, а відтак і неупереджено, чесно відповімо на них, – тоді й зрозуміємо, що оповідь про багатого юнака – це оповідь не тільки для нас, але й про нас. Так! Для нас і про нас, що більше бажаємо земного, аніж небесного багатства, слова Господні: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!” Для нас та про нас і ці рядки з книги Об’явлення святому апостолу Івану Богослову: “Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на розуміння волі Божої, на праведність. – Авт.)». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (Об’явлення, 3.17).
Багатий юнак відійшов від Господа у зажурі. Замислімось і ми, але не відходьмо, а краще скиньмо з себе увесь тягар земної марноти, скиньмо з плеч своїх оті непід’ємні “тюки”, що заважають нам увійти до царства духовних Небес, та й поспішімо до тих “тісних воріт”, про які Господь: “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її...” (Від Матвія, 7.13–14).
ЗЛОЧИННІ ВИНАРІ
У неділю тринадцяту по П’ятидесятниці читається православними Євангеліє від Матвія:
“Послухайте іншої притчі. Був господар один. Насадив виноградника він, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, башту поставив, – і віддав його винарям, та й пішов. Коли ж надійшов час плодів, він до винарів послав рабів своїх, щоб прийняти плоди свої. Винарі ж рабів його похапали, – і одного побили, а другого замордували, а того вкаменували. Знову послав він інших рабів, більш як перше, – тай їм учинили те ж саме. Нарешті послав до них сина свого й сказав: «Посоромляться сина мого». Але винарі, як побачили сина, міркувати собі стали: «Це спадкоємець, ходім, замордуймо його, – і заберемо його спадщину!» І, схопивши його, вони вивели за виноградник його, та й убили. Отож, як прибуде той пан виноградника, що зробить він тим винарям? Вони [ первосвященики й старші народу] кажуть Йому: «Злочинців погубить жорстоко, виноградника ж віддасть іншим винарям, що будуть плоди віддавати своєчасно».
Ісус промовляє до них: «Чи ви не читали ніколи в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, – той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!” (Мф. 21.33-42).
Така відома усім нам притча про злочинних винарів... І як просто, здавалося б, розкривається її зміст. Злочинні винарі, безумовно ж, – старозавітні книжники й фарисеї, архієреї й священики, яких поставив Господь піклуватись про виноградник Свій, церкву Божу. Їм доручив Він плекати та віддавати Богові приноси віри – плоди милосердя і богопізнання. Щедро насаджений був виноградник той словом Господнім. Щедро насаджений й міцно поставлений. Обгороджений камінним муром закону Божого, муром слова-віри-благодаті, святим муром надії, що захищає Церкву від усіх ворогів її внутрішніх й зовнішніх. Видовбав у ньому Господь чавило правдивого розуміння, престол суду Свого, яке вичавлює, відокремлює вино від мезги, виявляє чисте й нечисте, відсіває зерно від полови. Встановив і башту сторожову – висоти боговідання, висоти Духа, на яких поставлено
Та не так сталося, як гадалося. Щойно віддалився Господар – увійшли між виноробів “вовки люті, що отари не щадять”. Із них самих і повстали ті мужі, що почали казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою, аби привласнити собі отару Господню, виноградник Божий... (див. Дії 20.28-31).
І посилає Господь рабів Своїх – пророків, щоб домогтися плодів віри, щоб збудити від сну: “І ось тому посилаю до вас Я пророків, і мудрих, і книжників (тут книжники в позитивному значенні, знавці Слова по духу. – Авт.); частину їх ви повбиваєте та розіпнете (розіпнете на древі мудрувань людських, прибивши іржавими цвяхами насильства та користолюбства руки – діла, та ноги – ходу, розповсюдження істини. – Авт.), а частину їх ви бичуватимете в синагогах своїх (бичуватимете словами ненависті на своїх зібраннях. – Авт.), і будете гнати із міста до міста...” (див. Мф. 23.29-39).
Нарешті посилає Бог Сина Свого Єдинородного, “щоб кожен, хто увірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (див. Ів. 3.16). Та вони, схопивши, “вивели за виноградник Його”, відцурались Духа Христового, вивели з міста, з церкви, розіп’яли за брамами Єрусалиму, поза табором, поза Законом, беззаконно...
Насправді ми чудово розуміємо, що все, про що написано у Святому Письмі, написане не тільки для нас, але і про нас. Бо надто вже наївною була б спроба відсторонитися від цієї та й інших євангельських притч. Надто наївно вважати, що усе це написано просто про давні історичні події, які відбувалися 2000 років тому, і до нас стосунку не має... Має! Має відношення, і відношення безпосереднє. Бо усі події, змальовані в Святому Письмі, повторились і в наші дні. Бо усе повернулось на кола свої. Бо і в наші часи місця на сторожових вежах у церквах зайняли книжники й фарисеї, як і сказано: “На сидінні Мойсеєвім всілися книжники та фарисеї” (Мф. 23.2). Тільки уже фарисеї новозавітні, фарисеї сьогодення. Бо і в наші часи первосвященики та старші народу (народу віри, віруючих усіх конфесій), релігійні лідери духовного Ізраїлю, не віддають Богові належних Йому плодів. Не тече стрімким потоком з чавила Господнього променистий та чистий сік невипромінювання зла (церковною мовою – смирення), братньої любові, всепрощення і милосердя. Побиваються камінням (і не лише камінням слова, але й буквально) раби Господні – пророки (згадаймо хоча б долю блаженної пам’яті отця Олександра Меня).
Не соромляться й Сина Божого: вивели Дух Христів, Дух милосердя “за виноградник” – за межі храмів, за межі громад. Залишили “дім свій” порожнім, розіп’яли Христа в серці своїм. Відкинули камінь істини – святий камінь розуміння, скрижаль віри смиренної, що чинна любов’ю. Полюбили більше темряву, і приносять Богові “дикі ягоди” (див. Іс. 5).
І ляскають з амвонів і трибун, з кафедр і подіумів словесні бичі взаємної ненависті й агресії. І падають з покривлених злістю уст пихаті слова-стусани: “сектант”, “єретик”, “розкольник”, “піп”, “штунда”, “уніат”...
Отож, як прибуде Той Пан Виноградника, то що зробить він цим винарям?..
ЯК ТИ, ДРУЖЕ, ВВІЙШОВ СЮДИ?..
В неділю чотирнадцяту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“А Ісус, відповідаючи, знов почав говорити їм [ первосвященикам та фарисеям] притчами, кажучи: «Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, – та ті не хотіли прийти. Знову послав він інших рабів, наказуючи: «Скажіть запрошеним: Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, – і все готове. Ідіть на весілля!» Та вони злегковажили та порозходились, – той на поле своє, а той на свій торг. А останні, похапавши рабів його, знущалися та й повбивали їх. І розгнівався цар, і послав своє військо, – і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив. Тоді каже рабам своїм: «Весілля готове, але недостойні були ті покликані. Тож ідіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, – кличте їх на весілля». І вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали, – злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась.