Ключ Давидів
Шрифт:
А як вийшов той раб (як отримали полегшу, як минулася гроза, як відійшли тривоги. – Авт.), то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв (борги ближніх наших нам є сміховинними у порівнянні із нашими боргами перед Господом. Але чи вміємо прощати? А, може, готові “витрясти душу” з боржників наших, які заборгували нам? Заборгували не тільки гроші чи якісь матеріальні речі, а в першу чергу духовні. Бо ми вважаємо усіх оточуючих боржниками своїми. Ми вимагаємо від них розуміння, терплячості, уваги, любові, толерантності, поваги. І, не отримавши усього цього одразу й сповна, – ладні силою домогтися свого. Проаналізуймо наші відносини
Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові, що було (тут “товариші” – не тільки дух обурення оточуючих, що волає до Господа, але й ангельські сили, які постійно присутні навколо нас у світі невидимому, що є “суть духи службові”. – Авт.). Тоді пан кличе його, та й говорить до нього: «Рабе лукавий, – я простив був тобі весь той борг, бо просив ти мене (просив, обіцяв іти дорогою праведності, обіцяв “навернутися й жити”. Але “Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити... Краще не дати обіту, ніж дати обіт – і не сповнити!” (Еккл. 5.1-6). – Авт.). Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?» (Бо любов до Бога виявляється не в кількості поставлених перед іконою свічок, і не в глибині поклонів, а в любові до ближнього свого. Як молився блаженної пам’яті о. Олександр Мень у найкоротшій молитві своїй: “Господи, люблю Тебе! І ближнього свого заради Тебе!” – О.В.).
І прогнівався пан його, – і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу (видав на поталу проблемам світу, як сказано: “...віддати такого сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня!” (1Кор. 5.5). – Авт.). Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів” (Мф. 18.23-35).
БАГАТИЙ ЮНАК
В дванадцяту неділю по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:
“І підійшов ось один, і до Нього (до Нього – до Христа) сказав: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» Він же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді». Той питає Його: «Які саме?» А Ісус відказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Шануй батька та матір, і люби свого ближнього, як самого себе». Говорить до Нього юнак: «Це я виконав все. Чого ще бракує мені?» Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим, – піди, продай добра свої та й убогим роздай, – і матимеш скарб ти на Небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною». Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, – бо великі маєтки він мав.
Ісус же сказав Своїм учням: «По правді кажу вам, що багатому
Як часто ми, подібно отому євангельському юнакові, зухвало “рапортуємо” перед Господом. Як часто, торкнувшись тільки-но поверхні віри, виставляємо себе перед Богом і людьми безгрішними праведниками, мало не святими. Як часто під час сповіді на запитання священика: чи маєш які гріхи? – у відповідь лунає: ні, не маю в чому каятися. Я не вбиваю, не краду, не чиню перелюбу, шаную батька та матір. А до сповіді прийшов, аби повністю виконати букву обряду, і, отримавши дозвіл запричаститися, увійти в життя вічне...
Ми, як той багатий юнак, часто-густо маємо гордовиту сміливість перед Богом промовляти: “Це я виконав все. Чого ще бракує мені?” І Господь, висвітлюючи нашу недосконалість, іронічно відповідає: “О! То тобі вже мало що й зосталось здійснити, аби отримати життя вічне. Продай-но все, що ти маєш: хату, меблі, машину, а гроші роздай бідним... Або, якщо це завелика жертва для тебе, і важить більше вічного життя, то хоча б перерахуй свій місячний дохід на нужди хворих психлікарні, утриманців інтернату чи дитбудинку, а потім бери свій хрест і йди за Мною...” Чи не відійдемо й ми після таких слів від Господа в задумі? Чи не збагнемо, що насправді на першому місці в нашому житті можливо був не Господь, а таки матеріальне?
Цією статтею не закликаю я до продажу “маєтків” своїх (та й Господь зовсім не цього вимагає від нас), але кличу замислитись над тим, що, на жаль, часто так буває, що не небесні скарби ми збираємо собі в першу чергу, а земні. І таким чином, порушуємо уже найпершу заповідь закону Божого: “Хай не буде тобі інших богів переді Мною”. А відтак і другу: “Не роби собі подоби бога”. І третю: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне”. Бо коли ми називаємо себе християнами, то повинні й жити так, як жив Христос, або хоч намагатися так жити. Приклади ж такого життя ми бачимо в церкві часів перших християн:
“І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах.
І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, які спаслися” (Дії святих апостолів, 2.42–47).
Чи живемо ми так? Чи дійсно перебуваємо постійно в науці апостольській? Чи справді живемо в спільноті братерській, як вчить нас Господь: “Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви. По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Євангеліє від Івана, 13.34–35)? Чи виконуємо насправді цю Заповідь? А, може, поглиблюємо ганебний розкол у церкві, ділячи ризи Христові? А, може, розділилися на 1800 конфесій, кожна з яких називає себе християнською, але з ненавистю поглядає на усі інші? Чи спромоглися возлюбити брата свого, не кажучи вже про ворогів?