Ключ Давидів
Шрифт:
“І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви.
А коли любите тих, хто любить вас – яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, – яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, – яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів , робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, – і ваша за це нагорода велика буде, і синами Всевишнього станете ви, –
Проповідь на горі – це неперевершений шедевр проповідництва. Казання жодного проповідника як до, так і після неї, не можуть зрівнятися з цією вершиною Вчення. Тут в доступній формі, словами, зрозумілими усім – від неписьменного галілейського рибалки до академіка наших днів, – викладена вся суть вчення Ісуса Христа.
Уривок, що його ми читаємо сьогодні, без перебільшення можна назвати вінцем релігійної думки. На той час у світі існувало багато релігій та різноманітних філософій, які тією чи іншою мірою намагалися наблизитися до Істини. Серед них вчення Лао-Цзи, який в своїх працях (учення цього китайського філософа викладене в його книзі “Дао де цзин” – “Про шлях до доброчесності”) піднімається до усвідомлення існування Єдиного Творця, і закликає до містичного споглядання Бога (Якого він називає Дао – Шлях) через самозаглиблення і духовне очищення. Це і вчення ще одного китайського учителя, Конфуція (майже 551 р. до Різдва Христового), який зробив першу в історії людства спробу побудови незалежної від релігії людської моралі, оголосивши найвищою цінністю земне існування, і вбачаючи спасіння в усталеному суспільному режимі.
Існувала на той час і давньогрецька філософія. Тут і Геракліт (540 – 470 роки до Р. Х.), який вперше назвав вселенський закон Логосом (Словом, Думкою, Законом, Розумом), хоча й будував теологію не відділяючи Божественного від природи. Тут і Сократ (майже 470 – 399 років до Р. Х.), який почав шукати істину не в природі, а в людині, побачивши в ній відбиток духовного Божественного принципу. Тут, нарешті, й Платон (427 – 347 до Р. Х.), який прозрів вищий духовний світ, де людина знаходить свою Небесну Батьківщину.
В далекій Індії гуру (вчителі) брахманізму закликають до зречення світу та озброєння методами споглядання і йоги, відкидаючи усе, чим живуть люди: як ненависть, так і любов, як зло, так і добро. Там же, в Індії, шириться нова релігійна течія, пов’язана з ім’ям Крішни Васудеви (VI ст. до Р. Х.). Пам’ятником вчення Крішни є Бхагавад-Гіта (“Пісня Господа“), в якій релігійна думка сягає уже необхідності піднятися на висоти любові, благоговіння, віри, хоча це лише окремі вогники в мороці язичницької ночі. В 563 році до народження Ісуса поблизу Гімалаїв на кордоні Непалу народжується Сіддхарта Гаутама, відомий нам як Будда (Просвітлений), який згодом проголосить спасіння головною метою релігії, і розробить вісім кроків-ступенів для досягнення найвищого просвітлення, “нірвани”.
І, нарешті, Заратустра (грецькою – Зороастр), з його “іранською біблією“ Авестою, який дійшов до усвідомлення Єдиного Бога – Творця Всесвіту, до необхідності встановлення на землі істини, миру та справедливості, але шлях досягнення цього він бачив один – насилля.
Як видно, багато різноманітних релігій та вчень існувало, та й існує донині на землі. Але жодне вчення не піднялося до тієї висоти: “Любіть своїх ворогів!” Як зазначає блаженної пам’яті отець Олександр Мень:
“Протягом століть люди пройшли незліченну кількість доріг та стежинок; вони випробували і зважили майже усе... від світозаперечуючої містики до богозаперечуючого матеріалізму. І лише тоді, коли шляхи ці були пройдені і пошуки вичерпано, настала, кажучи біблейською мовою, «повнота часу»... Не людською, а Божественною вісткою увійшла Євангелія в потік історичного буття. Вона підкорила багатьох, а для декого так і залишилась спокусою чи безумством. Деякі, прийнявши її, потім відступилися. Але іти світові було, по суті,
Вершина Божого вчення... Чи спромоглися ми, насправді, піднятися хоча б трішки вище підніжжя цієї гори? Чи спромоглися дійсно возлюбити хоч би брата свого, не кажучи вже про ворога? Коли прийде Господь – чи знайде Він віру на землі?..
НАЇНСЬКА ВДОВА
В неділю двадцяту після П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:
“І сталось, – наступного дня Він [Христос] відправивсь у місто, що зветься Наїн (Наїн = “пасовисько”. – Авт.), а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: «Не плач!» І Він підійшов, і доторкнувся до мар (до одра – нош, носилок, на яких несли покійного. – Авт.), носії ж зупинились. Тоді Він сказав: «Юначе, кажу тобі: встань!» І мертвий встав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: «Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!“ (Лк. 7. 11–16).
Місто Наїн – це місто пасовиська. Це символ релігійних громад, в яких проживає народ віри, паства. Але як тоді, так і сьогодні слово “віруючий“ далеко не є синонімом слова “вірний”. Багато віруючих, та мало вірних; багато покликаних, та вибраних мало. І лунає в церквах похоронний плач, і голосить Рахіль, життя церковне, за мертвими духовно дітьми своїми: “Чути голос у Рамі (Рама = висота – релігійні висоти, висоти релігійного світу. – Авт.), плач і ридання та голосіння велике: Рахіль плаче за дітьми своїми (Рахіль = вівця – церковне життя, яке повинно бути смиренним, праведним, тихим і лагідним. Життя, якому належить запліднюватись Духом Святим, й від цього запліднення народжувати віру, що чинна любов’ю. – Авт.), і не дається розважити себе, бо нема їх...” (див. Мф. 2. 18).
Жінка у біблійній мові – це життя, церква. Чоловік – відповідно віра, Христос, Дух Христів, Дух Божий. І, як бачимо, у цій євангельській оповіді мова йде про жінку-вдову, про життя церковне, яке втратило Мужа – втратило віру, втратило Дух. О, як багато цих вдів і сиріт сьогодні на вулицях релігійного Наїну! Як і в дні першого приходу Христового, так і нині, перед другим приходом Його: “На майданах усіх голосіння, на всіх вулицях (вулиці – тут різноманітні релігійні напрямки. – Авт.) крики: ой, ой!.. І ридання по всіх виноградниках (виноградник у бібл. мові – церква, тут – по всіх церквах, на всіх вулицях духовного міста Наїн. – Авт.).
Хто ж той одинак, єдиний син матері своєї, за яким так голосно тужить нещасна вдова? Син біблійною мовою – це духовний плід, духовна радість від перемоги над злом, восиновлення, здійснення віри. Якщо вмерла віра, якщо вмер Дух Животворчий, Який “дає всім і життя, і дихання, і все” (див. Дії 17. 25), якщо овдовіло наше життя – то недовго й до втрати єдиного сина, плоду віри. Недовго й до падіння в шеол бездуховності. Духовне вдівство – причина духовного безпліддя. Св. апостол і євангеліст Іван Богослов так визначає плоди духовного життя у лоні Церкви: “Пишу вам, діти, бо гріхи вам прощаються... (перший плід віри, дитятко, немовля, що народжується в серці нашому, покаяння, “в вірі – добродійство”, – призводить до духовної радості від прощення гріхів ради Ймення Христового. – Авт.). Пишу вам, отроки, бо ви пізнали Отця... (духовне зростання, “в добродійстві – роздумування” над Словом Божим, пізнання Волі Божої, – дає нам духовну радість зростання в Слові. – Авт.). Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого... (юнаки, зростання до наступного щабля: “в роздумуванні – стриманість і в стриманості – терпеливість” (див. 2 Петра 1. 5–7), – дарує нам велику обітницю перемоги над дияволом. – Авт.)” (1 Ів. 2. 12–14).