Ключ Давидів
Шрифт:
В духовному розумінні землі тирські й сидонські – це краї торгівлі, землі, серця (“земля” біблійною мовою – то серця людські, – див. Книгу пророка Ісаї, 1.2; Від Матвія, 13.19), в яких відбулася підміна духовних цінностей на матеріальні. Недаремно у “жалобній пісні на тирського царя” більшість екзегетів (тлумачів Святого Письма) вбачає символіку на Люцифера (“Люцифер” – латиною Денниця, Син зорі) – падшого ангела, який був Херувимом помазаним благодаттю на служіння, але через торгівлю серця свого став ворогом і супротивником Богові (“диявол” – наклепник, ошуканець; “сатана” – ворог, супротивник), – див. Єзекіїля, 28.1–19.
Назви міст Тир і Сидон промовляють самі за себе. “Тир” – означає скеля, висоти торгівлі в серці людському, узгір'я підміни істинних цінностей на земне багатство, що точить його міль та іржа. “Сидон” – риболовство, духовна країна,
Ханаан – син Хама, ім’я його перекладається як раб, купець (знову ж таки рабство гріха і торгівля істиною). Жінка хананеянка уособлює собою життя людини, яка проміняла віру на ідолопоклонство, на поклоніння “людській пожадливості та зажерливості, що вона – ідолослуження”, – див. Послання апостола Павла до Колосян, 3.5. А відтак і стала рабою гріха.
І мучиться тяжко дочка її – чуттєвий світ цієї людини, – і страждає вона, бо горить в демонському вогні ненаситності. Знемагається від страху, болю, хвороб; терпить муки душевні та тілесні, позаяк “сластолюбством купила собі пошкодження”, – як мовить святий Григорій Богослов. І точить душу її “невсипуща черва” незадоволення собою, своїм життям, бо не має така людина щастя, адже щастя – це насамперед задоволення духовних, а тоді вже й фізичних потреб людини. І страждає вона у цьому геєнському вогні, і мучиться в шеолі (у пеклі духовному), де темрява зовнішня. Де морок незнання Бога, небачення шляху, і правди, і життя: шляху до царства духовного, до царства благодаті, простою мовою – до щастя. І доля її – тільки плач та безсилля щось змінити, і скрегіт зубовний через злість на себе й оточуючих.
Але “Як тривога – то до Бога”. І людина, яка все життя вважала себе невіруючою, усе життя приносила жертви божкам світу цього – земним цінностям: владолюбству, гордості, честолюбству, насильству та користолюбству, – коли нестерпним стає її життя, звертається до Бога! Починає волати: “Господи! Якщо Ти є!..” Проте дуже важко їй пробитися крізь терня серця свого до Господа, важко відкрити двері і впустити Його. Увесь досвід життєвий язичника та атеїста противиться поруху до віри. Тому-то й каже Господь: легше відкрити свої серця тим, хто хоча й занечистився, і блудить з язичництвом, але усе-таки вихований у вірі, має в серці своєму віру в Єдиного Бога. “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого...” (Тут “дім Ізраїлів” – церква, громади віруючих, хай і невірних, загинулих для Бога, як той блудний син.) Я прийшов насамперед до тих, хто належить до народу віри, хоча й заблукав, і спокусився світом, і занечистив віру свою. Саме цих заблудлих синів і дочок у першу чергу Я маю привести до Отця, щоб “хоч були вони мертві – та ожили, пропали – та знайшлися...” (див. Від Луки, 15.11–32).
І тут, як бачимо, розпач цієї нещасної жінки, цього нещасного життя, дає їй поштовх до самозречення – до віри, якій можуть позаздрити й деякі “сини Ізраїлеві”! Ми бачимо тут покаяння, надію на спасіння, крик душі й смиренне благання: “Так, Господи!..” І Господь, побачивши віру її, відповідає: “Хай буде тобі, як ти хочеш...”
Сказав Господь до роду лукавого та перелюбного фарисеїв від релігії: “Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки – та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка Йони... Ніневітяни (ті, хто був войовничим матеріалістом. – Авт.) стануть на суд із цим родом (твердошиїх та кам'яносердих синів духовного Ізраїля. – Авт.), – і осудять його, вони-бо покаялись через Йонину проповідь. А тут ото Більший, ніж Йона! Цариця з півдня (представники світу, які не задовольняються матеріальними “стручками, що їдять їх свині”, шукають істину. – Авт.) на суд стане з родом оцим, – і засудить його, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати, а тут ото Більший, аніж Соломон!” (Від Матвія, 12.38-42).
Сьогоднішнє Євангеліє для нас і про нас, дорогі “сини Ізраїлеві”. Пам’ятаймо, прийшов Христос найперше до нас з вами. Тому вважаймо, щоб не сталося бува і з нами так, що “перші стануть останніми, а останні – першими...”
Не будьмо ж останніми.
І НЕ ПРОРВЕТЬСЯ НЕВІД...
В неділю вісімнадцяту по П’ятидесятниці на літургії читається Євангеліє від Луки:
“І сталося, як тиснувся
Про що йдеться в сьогоднішньому Євангелії? Чи просто про буквально-історичний факт ловитви апостолами риби? Безумовно ж, ні. Необхідно пам’ятати, що за кожною буквою, за кожним значком Писання лежить глибокий духовно-символічний зміст. Як вчить святий отець Церкви Григорій Ниський, Писання є тільки символ, що вказує на духовну реальність, тому то і недостатнім, і обманливим є юдейське буквальне розуміння Писання. “Тлумачення написаного, як воно уявляється на перший погляд (тобто буквальне, поверхневе. – Авт.), якщо не буде зрозуміле належним чином (як духовний символ. – Авт.), часто продукує [дію, розуміння] протилежне життю, явленому Духом”, – говорить св. Григорій.
Сказав Господь: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів” (Мф. 28.19-20). Це заповіт Господній Церкві: навчити, охрестити, і продовжувати навчати в лоні церковному. Чи так уже зрозуміле це завдання сьогоднішнім учням Христовим? Чи сьогоднішні “рибалки” – учні Господні (я маю на увазі в першу чергу духовенство традиційних релігійних конфесій) – “ловлять людей”? Чи належним чином закидається невід в глибини того моря, що суть “народи та люди, і племена та язики” (див. Об. 17.15)? Чи проводиться в православ’ї (а мені, як православному священнослужителю, легше говорити саме про нього) на належному рівні широкомасштабна місійна робота? Чи не назріла необхідність впровадження на наших теренах повторної, нової євангелізації? І чи не ведеться вона уже де-факто “рибалками” з протестантських “човнів”?
“Тож ідіть і навчайте!..” Слово Боже – це і є та сіть, той невід, що виловлює із глибин моря людських пристрастей душі тих, хто зморений марною працею, про яку Екклезіаст: “Марнота марнот, і все марнота...” І якщо не лінуються рибалки закидати це Мереживо – то й не вертається воно порожнім! Треба лишень слухати голос Божий: “Отож ідіть...” Слухати і виконувати, бо віра без діл мертва. Необхідно докласти зусиль, наблизитись до Господа не тільки устами своїми, але й серцем. Треба працювати. Причому працювати не “вночі”, не в темряві незнання, а при світлі розуміння істини, у білий день бачення того шляху, яким повинна йти Церква до Божого краю. І якщо засяє цей день в серцях усіх служителів церкви, то обов'язково вернеться невід наповненим безліччю риби. І не прорветься Невід!..
“Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований...
І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Прип. 24.30-34).
ВЕРШИНА ВЧЕННЯ
В неділю дев'ятнадцяту по П’ятидесятниці читаємо уривок з Нагірної проповіді: