Кобиздохівські оповісті

Лапікура Валерій Павловіч

Недаремно кажуть, що страшніше дурня тільки дурень з ініціативою. Заревли корови від Карпат і до Курил, бо їх на налигач - і на колгоспні ферми. А там, знана річ: згори капає, знизу піддуває, гною по пузо, а в яслах порожньо. Колгосп, він і є колгосп. Хорошу справу таким нелюдським словом не назвуть.

У нашому районі на ту пору першим секретарем райкому партії був, якщо мене не зраджує пам’ять, товариш Утієвський. Заздалегідь приношу вибачення всім Утієвським - він не ваш родич і навіть не однофамілець. Він з тих, що бігають попереду паровоза.

–  Хто, - каже товариш

Утієвський, - корову в колгосп не віддасть, у тих садибу повідрізаю попід самі вікна!

Куди дінешся? Оті кілька соток присадибної ділянки селянина годували, напували і одягали. Згадайте кобиздохівську цибулю. Бо в колгоспі заробиш! Як не трясцю, то гилу (грижу по-науковому). Повели люди корів до колгоспу. «Добровільно-примусово» - був такий сумний жарт. Тижнів через два роздивилися мої кобиздохівці, що з їхніми корівками в колгоспному стаді робиться і засумували.

А потім почалася в моєму селі якась чортівня. Почали наче корів красти. Чому наче? Бо з одного боку брали не всіх, а тільки тих, що з «приватного сектору». А з іншого боку, скажіть мені, як можна корову вкрасти, щоб сліду не лишилося? Це ж село, колгосп, навколо земля, а не асфальт. А слідів немає. Людських слідів скільки завгодно, а коров’ячі зникають одразу за воротами. Не на плечах же оті злодюги корів виносили. Це ж вам не порося. Сам не підіймеш, та й не дуже дасться.

Начальник міліції від такої повної таємниці мало не плаче. Оті корови його на останнє місце в області загнали по рівню злочинності. Райком партії обіцяє погони знять, обком - комісію наслати. А тут іще підперли бурякові жнива і підполковника виганяють уповноваженим в колгосп «Непереможний». Наче він, міліціонер, у тій цукристості щось тямить.

І от на цей драматичний момент залітає в кабінет начальника юне створіннячко жіночой статі у спідничці по саму «рипицю». І каже: так, мовляв, і так, вона з юридичного факультету столичного університету прибула до нас на практику, просить не витріщатися на її коліна, бо це зараз у всій Європі включно з Києвом така мода. «Міні» називається. Тому нехай краще товариш підполковник закриють рота і скажуть, чи є в нього собака.

Підполковник перевів погляд на портрет Хрущова і відповів:

–  Є собака. Рябком звати. Оно на цепу сидить, коло будки, щоб усю міліцію не покрали.

А студентка приндиться:

–  Ні, мені справжнього треба. Шукача! Бо тема диплому: «Розкриття злочинів за допомогою службового собаки-шукача на прикладі одного із сільських районів вашої області».

Звичний вигляд Микити Сергійовича, напевне, спрямував думки підполковника міліції у відповідному напрямку:

–  Дитино моя, я скоро сам сяду коло тої будки, одягну нашийника і завию, як той пес. Ви подивіться, що робиться! На качанисту людей давай, на солодкий корінь людей посилай, сіно косимо, зерно на току віємо, гілки на зиму для ферм заготовляємо! І ще десять гектарів капусти за нами райком закріпив. То де я маю злодіїв ловити? У тій капусті? Там тільки діти здибаються, та й то після шістнадцяти років і десятої вечора. У мене що - міліція чи колгосп «Сорок років без урожаю»? Від мене люди тікають - не ті, хто

мене мав би боятись, а ті, кого я хочу на роботу брать. А ви ще кажете - чи є в нас собака? У нас порядку нема, не було і не буде, доки нашого головного дурня в область на підвищення не заберуть.

Виголосивши цього неприродно довгого монолога, підполковник знесилено замовк. А студентка розплакалась: у неї, мовляв, матеріалу не вистачає, горить червоний диплом, а разом з ним і аспірантура. І взагалі, батько хотів її на практику в міністерство влаштувать, але вона з принципу поїхала в провінцію, аби ніхто не дражнив її «позвоночною».

–  Як нехвата матер’ялу, - зглянувся начальник міліції, - то їдьте в Кобиздохівку. Там третій місяць корів крадуть. Вистачить писати на весь ваш факультет і ще трохи залишиться.

–  А собаку дасте?
– зраділо дівча.

–  О, Господи! Беріть Рябка і їдьте. Інших нема, а він вам все одно не для діла, а для диплому.

Зняли Рябка з ланцюга, причепили до повідка. Він, щоправда, пручався з усіх сил і скавчав жалібно. Думав, що до гицеля поведуть. Але його сяк-так упхали в «газика» і поїхали.

Кобиздохівський голова гостям зрадів:

–  О, а я вам дзвонити збираюся! Знаєте, знову корову вкрали. Але цього разу всерйоз.

–  Як то - всерйоз?
– здивувалося майбутнє світило юриспруденції.
– А до цього що - жартома крали?

–  Ой, щось я не те кажу, - знітився голова.
– Я маю на увазі, випадково вкрали, бо колгоспну. Тю! Знов я щось не те ляпнув! Ну, одне слово, досі своїх забирали, з приватного сектору. А цього разу нашу. Поряд стояли, а воно темно, знаєте. Але слідів немає, це точно. Є пара до воріт, пара поза воротами, а там - як розтала. На небо їх беруть, чи що?

Міліціонер, отой, що Мишко Притула, не втримався, аби не підколоти земляка:

–  Еге ж, на небо. Живцем. Бо у вашій Кобиздохівці тільки корови без гріха. Та й то ялівки.

Голова колгоспу якнайрішучіше обірвав теологічний диспут.

–  Михайле, ти в кого такий вродився? Он, подивись у вікно на свого батька. Людина висить на Дошці пошани. За що його повішали? Як недобачаєш, то я тобі вголос прочитаю. «товариш Притула С.К. сумлінною працею знижує яловість великої рогатої худоби». Як я ще раз почую від тебе «

ваша

Кобиздохівка», скажу батькові, щоб він твого рябого дишла, яким ти на соші шоферів лякаєш, знаєш, куди тобі встромив? І ще поставив у хлів замість тої корови, яку у нас вкрали. А ти, чим знайти, стоїш і шкіришся отут.

Заповідалося на душевну розмову, але нетерпляча практикантка почала всіх підганяти, що їй матеріал потрібен.

Люди добрі, такого слідства Кобиздохівка не знала, відколи стоїть! По вулиці Михайло Притула Рябка на шворці тягне, двоє дружинників собаку вперед пхають, бо клятий гаспид іти не хоче, а позаду голонога студентка дибає і на ходу в блокнот протокола з шпаргалки переписує. Собака скавчить, дружинники сопуть, Мишко крізь зуби лається, а студентка час від часу нахиляється до самої землі. Сліди шукає. А кобиздохівська молодь на парканах мліє від такого видовища.