Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
Важко сказати, що справило на моїх наївних земляків враження. Може, тотальна демонстрація могутності криміналістичної техніки. А може, просто оцінили повагу до себе з боку начальника міліції: прислав на розслідування баришню з самої столиці. І Рябка свого не пожалів. Як би там не було, але корова знайшлася. Тієї ж ночі її потай привели аж у райцентр і згідно старовинних звичаїв кобиздохівського парубоцтва прив’язали за хвоста до дверей міліції. Двері, звісно, відчинялися всередину. Втомлений роботою над дипломом Рябко, звісно, й не гавкнув. Принагідно відкрився секрет таємничого зникнення худоби: корова була взута в старі кирзові чоботи. От вам і відсутність слідів копит на дорозі. Такі справи…
Ну,
А корів з приватного сектору так і не знайшли. Щоправда, коли Утієвського таки забрали в область, та й коров’яча політика в державі дещо лібералізувалася, на обійстях у кобиздохівців знову з’явилася велика рогата худоба. І що характерно - нові корівки були крапочка в крапочку такі ж, як і ті, що попропадали з ферми. На здивовані запитання представників району, дядьки і дядини давали стереотипну відповідь:
– Оце зайшли в неділю на базар - стоїть! І викапана моя. Та ще й дивиться так жалібно. Ну, гроші у нас були, хотіли дітям цукерок купити. От ми і взяли…
Щодо проблем фольклору та етнографії у Кобиздохівці
«Кобиздохівський вальс», відредагований у райвідділі культури
Взагалі останній рядок вальсу в оригіналі звучав так: «Мов сад чарівний навесні». Написав його вчитель музики на прізвище Заблоцький. Станіслав Янович. Але тої весни, коли в Кобиздохівці квітли сади, а дівчата співали пісень в полі, а не в гуртожитках для лімітниць, - в райвідділ культури прийшла директива з центру. «З метою підвищення інтернаціонального виховання трудящих України та поглиблення поваги народів СРСР до великого російського народу, належить до кожного концерту художньої самодіяльності включати в обов’язковому порядку як мінімум одну російську народну пісню і один російський народний танець. Виконання покласти на райвідділи культури, включно з методичним забезпеченням директиви на місцях». Печатка, підпис. Тиць, моя радість, - як кажуть у кобиздохівці. Наші дурні з райвідділу культури тільки й зрозуміли, що треба забезпечити любов до великого російського брата, а в який спосіб - лише здогадувалися. Першою жертвою підвищення з поглибленням став «Кобиздохівський вальс».
Станіслав Янович Заблоцький, людина гонорова, від такої наруги пошматував клавір і вигукнув:
– А бодай би у мене руки відсохли, щоб я ще щось для цих бовдурів писав, крім похоронного маршу! Правду бабця Івеліна казали: твій предок, Стасю, погорів на милі, а ти погориш на музиці.
Воно й справді - є у наших краях з давніх часів дивне порівняння: «Погорів, як Заблоцький на милі». Чому і в який спосіб, на жаль, забулося…
Лапікуриха: Знаю я, в який спосіб, - вибачай, що встряла. У нас на Поліссі свій такий же був, прізвища тільки не пам’ятаю. Купив у Києві задешево мішок мила і поніс
Лапікура: Справді, серденько, спасибі, що підказала. Тепер пригадую - і мені хтось колись розповідав: мило було куплене оптом для перепродажу, а злива така, що товар одразу ж «змилився». Така версія… інша справа з легендарним Хомою з Жорнищ. Коли його згадують, то так прямо і кажуть: «Заробив, як Хома на качалках - одну продав, дев’ять баби на спині побили». Як ви розумієте, той Хома спробував продати свою продукцію на кобиздохівському базарі. Тут його наш бабський ВТК - відділ технічного контролю - і прилапав.
Повертаюся до історії з відредагованим вальсом. Талановитий нащадок невдалого комерсанта-шляхтича не тільки порвав клавір, а й відмовився від авторства. Відтоді на всіх концертах, доки було кому співати, оголошували: «Кобиздохівський вальс»! Слова і музика народні». Збагатили, так би мовити, місцевий фольклор.
Доречно зауважити, що з народною творчістю на рівні пісень, звичаїв, зокрема танців, у нас в Кобиздохівці не раз виникали суцільні непорозуміння. Скажімо, є така народна пісня «Чубарики-чубчики». Це, власне, приспів. Бо сама вона називається «Ой, у лузі калина». Співають її по всій Україні. І ніде в Україні вона ніяких побічних асоціацій не викликає. А в нашій кобиздохівці ще років зо двадцять після громадянської війни сумирні дядьки, зачувши лише перші акорди цієї безневинної мелодії, рефлекторно кидалися до погребів. Справа в тому, що «Чубарики-чубчики» чомусь полюбилися бандюгам, які в громадянську у великій кількості тинялися в наших місцинах манівцями та лісовими дорогами. Ото як почуєш: «Чубарики-чубчики, калина…», так і знай - банда.
Був у нас в Кобиздохівці Петро Постригач. Ми з ним у шостому класі навкулачки побилися, бо він мені списувати заважав. А я йому за це зловив муху, одірвав крильця, вмочив у чорнило і посадив Постригачу на щоденник. Тут його наш суворий математик, незабутній Микола Федорович Богомольний до дошки викликає. Зі щоденником. А Петро отої безкрилої мандрівниці не побачив - і тягне. Микола Федорович розгорнув, подивився і каже: «Постригач, а що це ти мені за художество приніс?» І так бідному Петрові боляче стало, що він ледь дочекався дзвінка. А потім він мене… а я йому… а потім нас обох… і додому по батьків. А потім знову нас обох… тільки вдома. Дитинство моє золоте, де ти?
Ну, а коли Постригач виріс, то, природно, оженився. Розписувались у райцентрі, бо там його наречена жила, а гуляли вже у Петрових батьків, у Кобиздохівці. За всіма правилами і звичаями сільського весільного етикету гуляли. А є з-посеред цього етикету народна хореографічна кобиздохівська композиція під назвою «Чоботи», її загалом в багатьох областях України танцюють: хто як, а подекуди і з соромітницькими піснями. Але то вже суміш жанрів, себто еклектика. Бо танці - то одне, а текст: «Зять тещу взуває, під спідницю заглядає. Як побачив чорного вовка - ой, яка ж то теща ловка!» годився б до виконання на третій день - про це ми вже згадували.
У Кобиздохівці «Чоботи» танцюють так. Спочатку зять виносить у двір оберемок соломи, розтрушує його акуратно, потім під музику і загальний регіт вивозить на соломку в тачці новоспечену тещу. Далі з чобітьми в руках витанцьовує з вихилясами навколо жінчиної мами. Що характерно - сам зять при цьому босий. Ну, і на фінал під марш взуває тещу - в прямому розумінні цього слова - в нові чоботи, зятем же придбані. Суть танцю ви вже зрозуміли: зять зобов’язується тещу шанувати і ходити навколо неї з повагою, а головне - навшпиньки, як кіт по соломі.